Про відносини між Україною та діаспорою та поміж окремими діаспорами говоримо із головою Світового конгресу українських молодіжних організацій 30-річним Мирославом Гочаком.
Гочак — сербський українець. Нащадок переселенців-галичан, які на зламі ХІХ-ХХ ст. перебралися до південної околиці Австро-Угорської імперії — анексованої в Туреччини Боснії. У соціалістичній Югославії українці переселилися до благополучнішої Сербії, де створили власну мережу пунктів навчання, програми на радіо, видавництва. На радіо в місті Новий Сад працював і теперішній голова "молодіжки" діаспори.
Наскільки різні українці в світі?
— Свідомі українці у світі, з одного боку, дуже схожі, а з іншого — проживаючи серед інших народів, набирають ментальності даної країни. Навіть українці з Америки та Росії подібні за своєю "вищістю", що йде від "імперіалізму". Смішно тепер порівнювати навіть українців Хорватії та Сербії, бо кожен захищає рацію своєї країни. Тобто все суб'єктивно. Об'єктивно і ширше дивитися не виходить.
Ти кажеш, життя української діаспори досить високоорганізоване — на другому місці після єврейської. У Польщі українців "мало, але видно", у Канаді не мало, а видно аж надто. Чому там українці можуть бути організованими, а в Україні — ні?
— Передусім це комплекс відірваності від коріння — коли чогось бракує, ти берешся це якимось чином компенсувати. Українці Австралії давали до третини власного доходу на розбудову громадського життя. Так постала ця шалена інфраструктура. Якщо поїхати до Британії, Канади чи США, то будемо в шоці. Найкраща інфраструктура створена у Великій Британії. Якщо є близько 40 осередків, то з них кожен має свою "українську домівку", церкву, школу. Маю на увазі цілі новозведені будинки. Я був у Бредфорді на півночі Англії (тут у 1950-х жила найчисельніша в Англії українська громада, 1,4 тис. осіб. — "ГПУ"). Там є український клуб, школа, Спілка української молоді, Союз жінок, Союз українців Британії. Усі мають окремі офіси. У клубі на той момент танцюристи мали репетицію, дівочий хор збирався.
У центрі Лондона є великий будинок, де розташована головна управа Союзу. Його філія в Лондоні теж має свою окрему будівлю. Плюс великий клуб із великим залом. Українське релігійне товариство святої Софії має власну садибу. У центрі за 100 метрів від Оксфорд-стріт — українська греко-католицька церква. Трохи далі — автокефальна церква. Діють український музей імені Степана Бандери та українське видавництво.
Але чи активне це все зараз, коли пішли глибокі асиміляційні процеси, а остання хвиля еміграції не надто залучається до цього життя?
— Четверта хвиля дещо відновила діаспору, додала їй свіжої крові. Спершу стара еміграція була шокована, як може бути — російськомовні! Хоча порівнюючи, приміром, наслідки панування Росії над Україною та Туреччини над Сербією, можна помітити максимум популярність турецьких серіалів у Сербії.
Зараз можу сказати, що досить багато представників нової хвилі ввійшли до наявних структур. Ті, де людей менше, той же Союз українців Британії, продають свої будинки, іноді навіть церкви. Будівлі в центрі Лондона можуть коштувати 10 і більше мільйонів фунтів.
Поговоримо трохи про взаємні стереотипи старої еміграції щодо України та навпаки. Чи можна їх сьогодні долати?
— Українські політики мислять про представників діаспори, як про трохи дурнуватих, які нічогісінько не знають про справжню Україну. Що говорити про пересічних українців.
Звісно, старше покоління еміграції мало ідеалізоване поняття про історичну батьківщину. Однак зараз діаспора має ту перевагу, що може спостерігати не лише за Україною, а й світом навколо неї. І порівнювати. Україна не має поки що такої можливості в широкому сенсі. Тому тут усе ж більше стереотипів щодо діаспори, ніж навпаки.
Як часто відвідуєш різні громади?
— Оскільки працюю переважно з проектами від Євросоюзу, то поки що виходить їздити більше Європою. У постсоціалістичних країнах нашим громадам чимало допомагає держава, такий підхід продиктований правилами ЄС. У Румунії громада має представника у парламенті, в Польщі — також. У Болгарії нас не дуже визнають, але там немає старої еміграції. У них преференції мають дві меншини — турецька і ромська.
Як можна заохотити українську владу допомагати закордонним українцям?
— Януковича чи Азарова неможливо таким зацікавити. Найефективніше — це крок за кроком працювати з громадським сектором України. Звісно, теж намагатися йти і через ті державні структури, які хоч щось можуть робити в цьому сенсі. У Західній Україні, звідки походять чимало представників нової хвилі, є таке зацікавлення. Тому ми розпочали тижневі молодіжні форуми-табори із заходу України. Але нерідко маю враження, що в державі адміністрація працює однаково, чи у Львові, чи в Донецьку. Навіть не відрізняються результати роботи місцевих рад, які на Заході представлені націоналістами. Їх єднає постсовєтська ментальність.
Можливості співпраці я бачу радше через громадський молодіжний сектор. Деякі структури, представлені в українській державі, є сильнішими в діаспорі, приміром Спілка української молоді. Треба шукати лобістів справи діаспори в Україні — відомих людей, авторитетів, оскільки досі існує певний інформаційний вакуум. Мені здається, Україна втратила час на початку 1990-х, коли можна було створити цілий телеканал для діаспори.
Чи була якась особлива підтримка діаспори під час "помаранчевого" періоду нової української історії?
— Ні. Але я б додав, що самі керівники діаспори в різних країнах дуже рідко бувають в Україні. У них немає сталого зв'язку з "материком". Мають побільше з'являтися на українському телебаченні, в пресі. Скликати прес-конференції на тематику діаспори, давати інтерв'ю українським виданням. Часто це досить цікаві люди, зі світовим ім'ям. Українську центральну репрезентацію в Аргентині очолює Педро Лилик, один із найвідоміших у світі нейрохірургів. Голова Конгресу українців Канади Павло Ґрод — у топ-двадцятці тих людей, що впливають на канадську політику.
Десять найвідоміших українців, які живуть поза Україною
Роман Віктюк. Режисер театру й кіно. Народився у Львові 1936 року. Головний режисер і художній керівник театру Романа Віктюка в Москві. Завжди наголошував, що він — українець.
Володимир Різун (Віктор Суворов). Радянський розвідник-утікач, історик та письменник у жанрі історико-документального та художньо-історичного роману. Народився 1947 року в Приморському краї (за іншими даними, на Черкащині). Живе у Великій Британії.
Марина Левицька. Британська письменниця. Народилася в сім'ї біженців зі Східної України в німецькому таборі для переміщених осіб 1946 року. Авторка світового бестселеру "Коротка історія тракторів українською" (2005), перекладеного майже 40 мовами.
Валентина Матвієнко. Російський політик, голова ради федерації Федеральних Зборів Росії. Народилася 1949 року в місті Шепетівка на Хмельниччині. Навчалася в Черкасах та Ленінграді.
Василь Попадюк. Канадський скрипаль, засновник всесвітньо відомого гурту "Папа Дук". Народився у Львові 1966 року в сім'ї хореографа Світлани та сопілкаря Василя Попадюків. Навчався та жив у Києві. Емігрував до Канади 1996-го.
Богдан Гаврилишин. Економіст, громадський діяч і меценат. Народився 1929 року в селищі Коропець на Тернопільщині. Майже 30 років присвятив Міжнародному інституту Менеджменту в Женеві. Громадянин Канади.
Мілла Йовович. Американська акторка, модель і модельєр. Народилася в Києві 1975 року. Походить зі змішаної російсько-сербської родини, але вважає себе українкою. Відома ролями в кіно та участю в рекламі компаній "Ревлон" та "Лореаль".
Євген Гудзь (Євген Ніколаєв). Американський співак, діджей та актор, засновник гурту "Ґоґоль Борделло". Народився 1972 року в місті Боярка під Києвом в українсько-російсько-циганській родині. Зіграв головну роль у фільмі Мадонни "Бруд і мудрість" (2008).
Костянтин (Джеймс) Темертей. Канадський підприємець і меценат. Народився 1941 року в селі Стила на Донеччині. З батьками був вивезений до Німеччини. Директор низки фірм у Канаді. Фундатор Бізнес-школи при Києво-Могилянській академії. Кавалер Ордену Канади.
Віктор Захарченко. Художній керівник Кубанського козачого хору. Народився 1938 року в станиці Дядьківській. За його керівництва Кубанський хор зажив світової слави. 2008 року хор випустив чотири аудіодиски під загальною назвою "Музыкальное приношение Украине".
5 
1
Коментарі