Якщо ти їдеш у метро і читаєш газету, а поруч ще хтось читає журнал чи книжку, то з"ясовується дивна річ: сусід завжди читає щось цікавіше. Мені неприємно, коли в мою газету зазирають. Хоча сам я багаторазово ловив себе на такому ж гріхопадінні. Зрештою, ця зацікавленість духовними потребами ближнього цілком узгоджується з українським менталітетом. У сусіда ж, як відомо, хата біла.
Переважно всіх цих перехресних поглядів люди намагаються не помічати. Сидять поряд, глипають одне одному в газети — і ніби нічого. Звісно, якщо в країні йдуть вибори, то якість і температура такого читання змінюються. Якось я бачив, як необачне зазирання в комуністичний бойовий листок закінчилося політичною дискусією. Навесні читання у метро збагачується ще й типовим романтичним сюжетом: книжка в дівочих руках надає можливість розпочати штурм її серця. Це поважніша зачіпка, ніж ломове: "Що ви робите сьогодні увечері?".
А нещодавно я побачив, як зазирання в чужі тексти закінчилося дуже незвично.
Дві молоді жінки вивчали поради косметологів
У метро сидів чоловік із блокнотиком. Він дивився на білий аркуш, тримаючи напоготові олівця. Обабіч дві молоді жінки вивчали поради косметологів у жіночих журналах. Чоловік не звертав на них жодної уваги. За мить він почав писати вірша — швидко і натхненно. Жіночки синхронно полишили своє читання ради того, щоб крадькома ознайомитись із творчими муками свого сусіда.
Вірш був про любов. І на третій строфі серця їхні не витримали. Одна з них встала і відійшла подалі. Інша також почала збиратись, ніби згадала про залишену увімкненою праску. А я вкотре пересвідчився, що поезія — це страшна сила.
1 
1
Коментарі
3