У шістнадцять років я хотів стати йогом. Бо в шістнадцять уже не личить мріяти про кар"єру космонавта чи пожежника, а от східна мудрість, поєднана з тілесною досконалістю, набуває шаленої привабливості.

Для початку я сходив у підземний перехід біля столичного цирку, де підозрілі дядьки торгували порнухою, творами Олени Блаватської та всілякими посібниками з хатха-йоги. Чомусь на пострадянському просторі найбільше довіри викликала саме вона. Я так думаю, з тієї лише причини, що хатха-йога — це звучить дуже по-домашньому.

Книжок я купив аж дві: автор першої — якийсь невимовний індус, автор іншої — росіянин, котрий пропонував адаптовану для "слов"янської душі" версію древньої практики.

 Я навчився чистити носа шнурівкою

У своїх йогівських вправляннях я обрав щось середньоарифметичне. Так, щоб душа і тіло рухалися паралельними курсами й одне від одного далеко не забігали. У духовному сенсі все було чудесно. Тілу ж доводилося що далі — то важче. І йдеться навіть не про чудернацькі пози, де руки й ноги змішуються в якусь какофонію, а про елементарні гігієнічні процедури. На певному етапі посібник зажадав, щоб я навчився промивати гайморові пазухи підсоленою водою та чистити носа шнурівкою. Але не встиг я відсвяткувати цю перемогу над своїм організмом, як книжка зажадала переходу до наступного етапу вдосконалення: схрестивши ноги, стати на голову, й залити собі в задницю чайник води. Писання наголошувало, що вкрай важливо в процесі цього катарсису не докладати зайвих зусиль. Навіть уявити собі такий фізіологічний подвиг я не зміг. А відтак хатха-йога для мене в одну мить втратила і домашнє звучання, і всю східну мудрість. Як дитина з православної родини я зрозумів: коли шлях до вершин духовності пролягає через задницю — це якось неправильно.

×