Завжди можна собі уявити, що життя могло скластися по-іншому. Можна було не зламати руку в другому класі і стати офіцером. Можна було не кинути футбол у дев"ятому і тепер сидіти десь у задрипаному пивняку, згадуючи золоті матчі чемпіонату області. Можна було зірватися з фортечного муру в одинадцятому і на все життя залишитися прикутим до ліжка…

Обертаючись назад, я дякую долі за те, що маленькі травми берегли від глобальних. Але був випадок, який переконав мене в тому, що хтось добрий і сильний однозначно допомагає у скрутну мить.

Ішли ми з моїм другом Сашком глупої жовтневої ночі 1992-го рідним містом. Йшли злегка напідпитку і нікого не чіпали. Ми у свої вісімнадцять навіть напідпитку розмовляли про поезію і музику. Аж раптом з-за рогу просто на нас виїздить міліцейський бобик, з якого виходить міліціонер.

— Ану сюда нах! — крикнув він, і вся поезія розсипалася, як піщаний замок.

Я тоді втік. А Сашка впіймали

Ми не знайшли нічого ліпшого, крім утечі. Я досі не розумію, чому невинні люди в таких випадках тікають. Ти ж нічого не зробив поганого — просто йшов, але щось усередині підказує: "Біжи!", бо все одно грішний за визначенням і нічого не доведеш. А що доводити? Що ти просто йшов? І просто розмовляв з другом про Сандрара?..

Я тоді втік. А Сашка впіймали. Мене врятував мій футбол, я краще бігав на короткі відстані. Вони доганяли нас машиною. Сашка збили як фігурку російської народної гри "ґородки" — ґумовим кийком. Кинули на асфальт. Один натиснув коліном на грудну клітку, а другий бив ногами…

Я ж просто зник. Провалився у трухляву дерев"яну браму і ліг під чужий вуличний сортир. У тісному дворі сохнули білі простирадла і дитячі речі. Як воїнство ангелів-охоронців над грішним Рабом Божим.

×