Від свого польського приятеля я колись почув кумедну історію. За часів Брежнєва на екскурсію до НДР прибула група радянських професорів. А опікуватися ними доручили чомусь не німецькому колезі-професорові, а якомусь полякові. Він водив їх цілий день Східним Берліном, усе показував-розказував, а на вечерю завів до якогось ресторану.
І приносять їм чай. Не просто чай — уже розведений і з цукром, як у радянському поїзді, — а все окремо: окріп у горнятку, рафінад і чайний пакетик на блюдечку. І стали думати радянські професори, як усім цим скористатись. І не додумалися ні до чого мудрішого, як запитати про це у брата-слов"янина.
— Ой, а ви не знаєте? — здивувався той. — Це новий європейський спосіб пиття чаю. Пакетик берете в праву руку і встромляєте собі в ротовий отвір. Потім за кожну щоку закладаєте по кубику цукру або два — хто як любить. І тоді все це запиваєте окропом. А в кінці ретельно висмоктуєте вологу з пакетика і кладете на блюдечко.
І вся група світил радянської науки, як за наказом, заходилися виконувати рекомендації польського веселуна. Сидять за столом поважні бородаті дядьки в окулярах й між ними — обов"язковий гебіст, який також ні про що не підозрює? І в усіх із рота звисає біла ниточка з етикеткою.
В усіх із рота звисає біла ниточка з етикеткою
Не знаю, що потім сталося з тим польським веселуном. Мене по-справжньому тішить, що нині всі люди на світі знають, як користуватися чайними пакетиками. Усі без винятку: й афганські моджахеди, і лаоські комуністи, і радянські професори. Хоч останніх уже й не існує на світі як класу.
Але існую я. І п"ючи якийсь "Ліптон" на шнурочку, щоразу відчуваю, що мудрий поляк мав рацію. Адже після такої процедури блюдечка завжди залишаються сухими.
2 
1
Коментарі