Бувають стани, коли я перестаю собі належати. Ніби провалююся в якусь шахту. Тоді в мене скляними робляться очі. Тоді легко, мабуть, витягнути в мене гаманця з кишені. Я не реагую на подразники, оголошення, сірий шум буденності. Найчастіше таке трапляється зі мною у транспорті. Проїхати свою зупинку метро для мене віднедавна стало нормою. Я можу зачитатись і зависнути на якомусь реченні.
А от нещодавно я стояв, притулившись до задніх дверей вагона, і заслухався розмовою двох чоловіків. Вони стояли поруч. Один був старший — десь під 50, другий — десь на 20 років молодший. Їхали з роботи й розмовляли. Я майже не дивився на них. Просто закляк і слухав.
Це була серйозна чоловіча розмова на побутові теми. Чоловіки готувалися до суворої зими й обговорювали можливі засоби порятунку. Виходить із ладу тепломережа, холодні батареї. Що робити? Старший згадує про якісь дивовижні електронні опалювачі, що економлять струм і забезпечують добрий обігрів. Молодший слухає і раптом ускладнює проблему.
— А уявіть собі, перевантажується електромережа?
Старший пояснює, що є якісь модні буржуйки, труби яких можна виводити просто на балкон.
— Люди на Майдані так грілися, пам'ятаєш?
— А що сусіди скажуть? Дим, кіптява, техніка безпеки? — молодий дуже правильний. А старший починає пояснювати, мовляв, а чим, думаєш, сусіди грітимуться?
Я слухав цю розмову, і раптом мені здалося, що я в ній — третій. Усі ці речі давно турбують мене. Я теж думав про буржуйку на балконі та новий генератор на дачі. Стояв і слухав, зважуючи всі "за" і "проти", намотував на вуса, переймав досвід. А фактично просто підслуховував.
І ось перед п'ятою станцією молодий, що стояв обличчям до мене, став прощатися зі старшим. Подає йому руку. "Ну, все, до завтра", — каже він. А я дістаю праву руку з кишені штанів і теж подаю йому. Прокидаюсь я саме в цю мить зі свого заціпеніння. Прокидаюсь і навіть не знаю, як бути далі.
2 
1
Коментарі