Пʼятниця, 20 березня 2020 18:02

Земля інфікованих

Люди про людей вивели дві основні формули. Формули ці однаково переконливі й однаково далекі від дійсності. Залежно від ситуації, одна з них бере в людській свідомості гору над іншою і якийсь час лунає голосніше. Коли людям здається, що з ними діється щось хороше, люди кажуть, що люди загалом хороші, хоча зрідка трапляються й погані. Коли здається навпаки, люди кажуть навпаки.

Єдиним правдивим словом в обох формулах є "зрідка". Бо річ у тім, що незламно хороших і незламно поганих серед людей назбирається заледве кілька близьких до статистичної похибки відсотків. Тоді як абсолютну більшість - разом із автором цих рядків - становлять просто психологічно нестійкі істоти, здатні й хату сусідові підпалити, і, ризикуючи власним життям, кинутися діставати з вогню його морську свинку. Залежно від ситуації.

Зрештою, найпроникливіші з-поміж людей, від Ґюстава Ле Бона починаючи, давно зауважили, що говорити про те, якою є людина сама по собі, мало би сенс, тільки якби людина жила сама по собі. Але аж такого щастя нема і вже не буде: ми живемо в дедалі густішому натовпі й дедалі частіше керуємось у критичних обставинах не особистими смаками й переконаннями, а якраз настроями натовпу.

Настрої ж ці поширюються, подібно до інфекційних хвороб. Із тією різницею, що емоції, якими натовп заражає індивіда, бувають і позитивні. А ще буває, що натовп формує в індивідах короткочасні уявлення про добро і зло, які вже завтра легко змінюються на протилежні. Внаслідок чого ті самі люди в одному випадку готові пожертвувати собою заради ближнього, а в іншому не бачать нічого ганебного в жорстокому поводженні з козою чи в голосуванні за Зеленського.

Прикладів як найшляхетнішої, так і найпаскуднішої людської поведінки, спровокованої відповідним емоційним зарядом мас, історія знає без ліку. Мені натомість пригадується ніби й зовсім не екстремальний, майже побутовий, але від того ще повчальніший автобіографічний епізод.

Діло було в Одесі 15 серпня 1981 року. На центральному стадіоні ЧМП місцевий "Чорноморець" приймав київське "Динамо". Ми з бабцею та її братом, тобто моїм вуйком, якому мій дід охоче довірив свій "Москвич-412", аби лиш позбутися нас усіх бодай на період відпустки, відпочивали в Лузанівці. Бабцю футбол цікавив середньо, але ні я, ні вуйко пропустити такий матч не могли. Катером до морвокзалу, звідти Потьомкінськими сходами вгору, парк Шевченка, стадіон, каси, квитки, морозиво, каруселі, аж ось нарешті й воно - оркестрове тутті Матвія Блатнера в мі-бемоль мажор.

Не встигли ми всістися на більш-менш свої місця - окремих стільців тоді ще не було, кожен займав на довжелезній лавці стільки простору, скільки відпустили матінка й природа, - як Вадим Євтушенко відкрив рахунок на нашу з вуйком користь.

- Гоооол! - зарепетував у стрибку я і, вже приземляючись, усвідомив, що дарма. Весь наш і два прилеглі сектори обернули голови й подивилися на мене так, наче я на похороні в мить прощання з небіжчиком крикнув "Гірко!"

- Ми в Одесі, - шепнув мені на вухо вуйко. - Радій мовчки, бо поб'ють обох.

Дуже вчасно: минуло яких 7-8 хвилин, і мій тодішній кумир Олег Блохін після філігранного пасу одеського "прєдатєля" Леоніда Буряка забив у ворота моряків другий м'яч. Ейфорія моя була безмежна, але назовні, за порадою вуйка, ніяк не проступала. Думав, що лусну. А найприкріше, що навпроти нас, через поле, цілий сектор виявився заповнений уболівальниками "Динамо", які там, але тільки там могли собі дозволити обійматися й галайкати до самого фінального свистка.

Іноді я про це забуваю. А іноді, споглядаючи, як люди, котрі вважають себе здоровими, колективно реагують на людей, котрих вони вважають хворими, знову згадую. Можна сповідувати такі чи сякі ідеї й оголошувати себе носієм таких чи сяких цінностей. Але ніколи не можна точно знати заздалегідь, в якому секторі ти мимоволі опинишся.

Зараз ви читаєте новину «Земля інфікованих». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода