Особливістю найповажніших філософських трактатів
є те, що в них часом можна знайти блискучі відповіді на питання,
які нікого, крім авторів тих трактатів, не цікавлять. Тобто, може, й цікавлять, але суто теоретично, задля розумової гімнастики. Скінченний Всесвіт чи нескінченний? Виникло життя на Землі внаслідок еманацій Абсолютного Духа чи самозародилося в баняку з первісним бульйоном академіка Опаріна? Є час і простір апріорними формами нашого чуттєвого сприйняття чи ми пізнаємо їх у міру сил апостеріорно? І так далі.
А тепер уявіть собі, що ви бездоганно впоралися з усіма цими й подібними питаннями. І що? Сильно воно вам допоможе у вирішенні життєвих проблем, які по-справжньому є для вас важливими? Та воно вам навіть не допоможе зрозуміти, досить уже на сьогодні чи замовити ще по одній. Що вже говорити про складніші завдання, як-от спроба переконливо пояснити виразну – в емоційному сенсі – різницю між листопадом, груднем і січнем.
Ну добре, з листопадом ніби все більш-менш ясно. Листя вже облетіло, сніг ще не випав, сіро й волого, холодно й брудно, ніч із кожним днем усе пихатіше надувається, день із кожною ніччю все лякливіше щулиться. Відтак, за законом психологічного паралелізму, природний занепад дублюється в наших виснажених річним марафоном душах, і єдине, чого хочеться, це зачинитися, лягти, накритися з головою, нічого не чути й не бачити, а в ідеалі – взагалі назавтра не прокинутися.
Тільки от що. Міркуючи логічно, грудень у такому разі мав би бути ще гіршим. Бо грудневу погоду в нас дедалі частіше не відрізниш від листопадової, зате ніч остаточно розгнуздується, натомість день скоцюрблюється так, що вийдеш, буває, зранку винести сміття до контейнера навпроти будинку, а повертаєшся вже навпомацки.
І щойно на переході від грудня до січня – міркуючи логічно – ситуація мала б кардинально змінюватися: Новий рік, а за ним той перший празник, ой радуйся, земле, а за ним той другий, а за ним той третій, застеляйте столи, та все килимами, та кладіть калачі з ярої пшениці, і день набирає очевидної сили, і йде в переможний контрнаступ, і той-таки психологічний паралелізм, який ще недавно занурював нас у безодню депресії, тепер обіцяє нам маніакальні вершини щастя.
Так би мало бути. Проте – принаймні у мене – так не є. А є так, що саме в грудні, за кілька тижнів до січневого циклу свят, посеред неосяжної і всеохопної зовнішньої темряви, мені всередині раптом стає світло і тепло. Світліше й тепліше, ніж будь-коли впродовж року. Причому варто уточнити: до аскетів – у гастрономічному розумінні цього слова – я аж ніяк не належу і вшановую хоч Різдво, хоч Маланку з Василем, хоч Водохреще скільки влізе. Люблю, коротше кажучи, наші січневі свята понад усе. Понад усе, за винятком згаданої начебто безпричинної грудневої благодаті.
Насправді ця благодать, звісно, має свою причину, просто шукати її треба не в поважних філософських трактатах, а деінде. Для мене таким "деінде" є книжка, в якій хлопчик Крістофер Робін запитує свого плюшевого друга:
" – Пуше, що ти любиш робити більш за все на світі?
– Ну, – відповів Пух, – найбільше я люблю… – тут йому довелося замовкнути й подумати. Бо хоч їсти мед – то дуже приємна робота, але є така мить, – саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду, – коли тобі ще приємніше, ніж тоді, коли ти вже той мед їси, тільки Пух не знав, як ця мить називається".
Грудень, Пуше, ця мить називається грудень
4 
1
Коментарі
1