Ексклюзиви
Пʼятниця, 27 вересня 2013 15:00

Вже літа є досить...

З давніх, можна сказати, давен я двічі на рік присвячую кілька днів економічно безглуздій роботі. Тобто виконувати цю роботу мені доводилося й раніше, але тоді, років 20–30 тому, її домашньогосподарська потрібність була очевидною. Такою ж очевидною, як тримання корови, годівля свиней чи доглядання саду. Бо в ті часи з того всього жилося. Тепер – переважно вмирається.

А може, зайти з веселішого боку? За Союзу один мій, в усіх значеннях цього слова, недалекий родич так звані "тяготы и лишения воинской службы" пізнавав у Москві.

З армії, крім дембельського альбому і мало придатних у колгоспі загальних положень стройового статуту, родич привіз наречену. Не якусь там підмосковну "ліміту", а справжню в міру вагітну москвичку. Якими способами він збирався прищепити їй тривку любов до життя в буковинському селі – хай це залишиться їхньою подружньою таємницею.

Фактом є те, що на другому році шлюбу вона не витримала й поспішно евакуювалася во свої московські своясі. Але перед тим устигла трохи придивитися до сезонних циклів сільського буття. Тож залишила по собі фразу, яку моя численна родина дотепер любить згадувати, збираючись інколи за спільним столом. Фраза нібито звучала так: "Интересное у вас тут развлечение – сначала весной закапывать картошку, чтобы потом осенью ее откапывать".

Интересное у вас тут развлечение – сначала весной закапывать картошку, чтобы потом осенью ее откапывать

Чи та москвичка справді сказала щось подібне? А чи це була мстива стереотипна вигадка покинутого чоловіка? І якщо сказала, то чи варто сприймати її слова за доказ безпросвітної дурості? Чи радше вони свідчать про добре почуття гумору?

У кожному разі сьогодні, багато років потому, щоразу, коли "угору осінь хустини білі хмарин підносить", а отже, коли "свої крохмальні й тугі яєчка" вже висиділи "мов кури, картоплі" – сьогодні я знаю точно: це – абсурд.

Так, з економічного погляду, це повний абсурд. Ламати й без того завжди напружений вересневий графік і, наприклад, не здавши вчасно до друку обіцяний текст, мчати в село, бо раптом випала друга поспіль погідна днина. Надривати відвиклі від рискаля м'язи. Лазити раком по все одно вологій грядці. Спізнитися на останню маршрутку. І все це – заради кількох центнерів "крохмальних і тугих яєчок", які ще невідомо чим перевезти тепер до міста? Чи ж не мудріше було просидіти той день за комп'ютером та й наквецяти сторінку-дві, яких би вистачило і на картоплю, і до картоплі?

Не мудріше. Бо є в житті речі, значно важливіші за економічну доцільність. Передусім – наші старенькі бабці. Статистично переживши наших дідів і залишившись самотніми в наших здичавілих селах, вони щороку навесні й восени занепокоєно виглядають своїх розвіяних світом дітей і онуків: чи приїдуть? "Ще цей раз би закласти город, – шепочуть вони навесні, – а там, що Бог дасть". "Ще цей раз би зібрати, – зітхають вони восени, – а там най си діє воля Божа".

Власне, наші бабці не дурніші від нас, і їм зовсім не важко пояснити, що та ж картопля з міського ринку обходиться нам у підсумку дешевше, ніж вирощена власними руками на їхніх городах. Але зі своєю бабцею я розмов на цю тему навіть не починаю. Ні, на відміну від неї, я не боюсь гріха відданої на поталу бур'янам родинної землі. І тим більше не боюсь традиційного селянського запитання, мовляв, а що ж буде, коли всі надумають лише купувати? Хто ж вам тоді продасть? Я боюсь іншого. Боюся надовго забути, що рано чи пізно кожен із нас не встигне або ще раз закопати свою картоплю, або ще раз її відкопати. Тому двічі на рік присвячую кілька днів економічно безглуздій роботі

Зараз ви читаєте новину «Вже літа є досить...». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

17

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода