Ексклюзиви
Неділя, 27 березня 2011 17:38

Війна отечества чужого

Дочка прийшла зі школи і сказала, що все тепер знову не так. Бо все тепер так, що, звісно, десь на світі була й світова війна, але в нашій вітчизні вона була вітчизняна. Як ото з Наполеоном. Лише ту з Наполеоном виграли фельдмаршал Кутузов і поручник Ржевський, а цю - генералісимус Джугашвілі й міністр Табачник. Питомо "вітчизняні" прізвища: у нас, на Західній Україні, таких - у кожному селі через хату.

Боюсь однак, що у випадку моєї дочки Міністерство освіти з тими своїми "реформами" трохи спізнилося. Ще якби вони перейшли в масований наступ років із 10 тому - хтозна, може, й мали б шанси прищепити їй загальносоюзну червоноармійську гордість. А так - навряд: встиг я вже розповісти дитині основні родинні історії. Зокрема - про галицького вуйка і буковинського прадіда.

Станом на серпень 1939 року, тобто на момент, коли вітчизна Джугашвілі й Табачника обіцяла вічне взаємовигідне кохання вітчизні Гітлера й Геббельса, ні мій буковинський прадід, ні мій галицький вуйко у жодній із тих вітчизн не проживали. А жили в українських селах під владою Румунії та Польщі відповідно. Тільки прадід, маючи дружину, сімох дітей і розміняний п'ятий десяток, про такі речі, мабуть, узагалі не думав. Натомість юний і національно розбуджений вуйко не лише думав, а й починав діяти.

У вересні 1939-го вуйко опинився під німцями. У червні 1940-го прадідове село зайняли перші совєти. Роман вітчизни Джугашвілі й Табачника з вітчизною Гітлера й Геббельса продовжував давати обом вітчизнам територіальні прибутки. Аж раптом легкодоступні території закінчилися. Роззирнувшись довкола, учорашні коханці усвідомили, що іншого виходу нема: доведеться воювати між собою. І почалась "велика вітчизняна війна". На Північну Буковину - вже як союзники Гітлера - повернулися румуни. Прадіда викликали на якусь комісію, визнали застарим і дали йому спокій. Тим часом вуйко склав у Генеральній Губернії випускні іспити, так звану матуру, отримав двомовний німецько-український атестат і подався в УПА.

Навесні 1944 року, схарапудивши коня, над головою прадіда пролетів у західному напрямку рій літаків. За роєм прийшли сухопутні "ослободітєлі". Прадіда вони "ослободили" від коня, а сім'ю - від прадіда. Стріляти старого не навчили, але гвинтівку, не буду брехати, дали. І наказали визволити Польщу. Там прадід, зрозуміло, й загинув у першому ж бою, так і не з'ясувавши, котра з тих вітчизн, які вешталися його селом і заважали обробляти землю, була гіршою, і чому вмирати за одну із них треба саме в Польщі.

Інша справа - вуйко. За що і проти кого він воює, вуйко знав дуже добре. Втім, як і вітчизна, яка, щоправда, ніколи йому вітчизною не була, але вирішила нею стати. А щоб він не думав, ніби це жарти, вітчизна витягла його, недотруєного газом, із криївки і відрядила на десятирічні курси з вітчизняного природознавства до таборів Красноярського краю. З подальшим довічним засланням. На вуйкове щастя, хоч і всупереч його юнацькій мрії, місцевість, де він народився, по війні залишилась у складі Польщі. Як польський громадянин вуйко 1956 року повернувся додому і з німецько-українським атестатом вступив до Варшавського університету.

Одне слово, пояснюю я дочці, прадід загинув за вуйкову вітчизну, вуйко воював за нашу, наша ж дотепер називає вуйка бандитом. Прадіда вона так не називає, але й сказати нам, де він похований, не може. Це - лише дві з тих історій, яких у нас, на Західній Україні, - в кожному селі через хату.

 

Зараз ви читаєте новину «Війна отечества чужого ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

33

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода