Пʼятниця, 27 березня 2015 13:05

Рязань наш

Не знаю, як вони призначали тих побратимів, але нашим була Рязань. У нас, у Чернівцях, навіть головний – і в ті часи єдиний – універмаг так називався.

– Ану, – говорила, бувало, котрась мама котромусь із синів, – збігай у Рязань та купи брусок дитячого мила і татові сімейні труси 54-го розміру.

– А не завеликі будуть?

– А менших все одно нема.

І от через це міське побратимство рязанські піонери приїжджали влітку відпочивати до нас, на Буковину, а чернівецькі, відповідно, їздили в табори на Рязанщину. Поїхав після шостого класу і я. "Мещорскую сторону" Паустовського читали? Оце приблизно туди. Краса – невимовна. Сосни, берізки, червоняста вода озера Ласковского, тихо тече рівниною кудись у бік Оки річечка Солотча. Одне слово, богати ми лєсом і водью, єсть пастбіща, єсть поля… Ну і музей у селі Константіново зі згаданою Окою в живописній перспективі. "Анну Снєгіну" Єсєніна читали? Оце там. Не кажучи про Рязанське повітряно-десантне училище, куди нас також возили на екскурсію.

Але передовсім – піонерки. Особливо – в першому загоні. Всі вже поголівно в ліфчиках, а декотрі, може, й маминих. То я в одну таку закохався. Про ім'я не питайте: цю таємницю я поклявся забрати з собою в могилу. І схоже, таки заберу, бо убийте – не пам'ятаю тепер, як її насправді звали. Чорнява така, з тугими косами.

Однак виникла проблема. А саме: закохатись я, звичайно, закохався, але що з цим далі робити – не мав найменшого піонерського поняття. Хоч і відчував, скоса поглядаючи на неї, що завжди готовий. Пробував переказувати їй Паустовського – намарне. Традиційне нічне намазування зубною пастою сподіваного результату теж не дало. А все через одного мерзотника з гітарою. Бо хай би я не знати що в глибинах свого розпачу вигадував – досить було тому Блекмору прищавому бренькнути якийсь ре-мінор, як моя чорнобрива пасія перемикала всю увагу на нього.

Я цю закономірність, до речі, згодом урахував. Уже в студентські роки вивчив кілька акордів і тинявся з ними гуртожитком, принюхуючись, звідки смачніше пахне. Тоді стукав у вибрані двері, заходив до кімнати й питав:

– Ну що, красуні? Хочете, щоб я вам пограв чи дасте їсти по-хорошому?

Але це інша історія. А в тій, рязанській, я, наприклад, найкраще в нашому загоні грав у футбол. Аж так, що в їхнього – старшого – загону ми виграли з рахунком 3:1. Причому, два голи були мої. Тим часом рахітичний гітарист узагалі м'яч від шайби відрізнити не міг. Думаєте, допомогло? Та вона й не глянула в бік майданчика.

Або згадати, як ми пішли на Солотчу рибалити. Розбили намети, дівчата почали нарізати огірки-помідори, хлопці закинули вудки – не клює. Дивлюсь – до протилежного берега човен припнутий.

– А якби, – кажу, – з човна половити?

– Добре би, – єхидно усміхнувся гітарист. – Гірше – що ми на цьому березі, а човен – на тому.

І хто, здогадайтеся, стрибнув по цих словах у воду, переплив річку і вкрав човна? Гаразд, Солотча – не Дніпро, кожен може. Але все-таки. Натомість увечері біля вогнища гітарист знову заблеяв щось із репертуару Юрія Антонова – і дєвушка в бєлой накідкє сказала мнє ласково: "Нєт".

Тобто я до чого веду. У ці роковинно-березневі дні всі довкола тільки тим і зайняті, що згадують, як їм колись гарно бувало в Криму, і бідкаються, як ми, мовляв, житимемо без нашого Криму. А я свої перші найсолодші пригоди душі пережив у Рязанській області, яка тоді також вважалася нашою. Тож доки ви не повернете мені мою Рязань, відчепіться від мене з вашим Кримом

Зараз ви читаєте новину «Рязань наш». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода