Починається. Не встигли поставити, а вже винось. І знову я. Бо така вже, видно, моя доля. Вічний салабон. У всьому. Деінде трапляються, мабуть, якісь кадрові зміни, оновлення колективу, а я років 15 пропрацював на університетській кафедрі й весь той час залишався там наймолодшою особою чоловічої статі. Тому щоразу, коли запеклі кафедральні дебати з приводу, скажімо, генеалогії жанру верблюжої пісні заходили в глухий кут, бігти в гастроном доводилося мені.
І таке саме з ялинками. Як особа – нагадую – чоловічої статі, тобто істота високодуховна, я колись думав, що єдиним обов'язковим елементом святкування Нового року є затарений у достатній кількості спіритус санктус, а пахне вам при цьому хвоєю чи не пахне – то таке, на любителя. Пригадую, щоправда, один випадок із гуртожитського життя. Зими тоді були – відомо, не те, що тепер. Ой, снігу, снігу білого насипало, кому скільки треба. І побрели ми з приятелем уночі тим снігом на край студмістечка, де зловісно темніла будівля районного військкомату. І просто під тою будівлею зрубали сокирою не зовсім лісову красуню, і притарганили її до нашої кімнати, і ніякі дружинники нас не застукали. Хтось із нинішніх зелених міг би сказати, що ми вчинили акт вандалізму. Хоч ніби й дурний повинен розуміти, що в пізньорадянському контексті це насправді був перформативний жест на підтримку політики розрядки і демілітаризації імперії зла.
А потім я раптом одружився. І напередодні першого сімейного Нового року жінка, теща і тещина мама пояснили мені, що постачанням ялинок у цьому домі споконвіку займаються наймолодші особи чоловічої статі, вони ж – зяті.
– То, може, штучну? – несміливо запропонував я, вловивши натяк. – Пертися вдруге під військкомат трохи ризиковано, а якщо все одно викидати гроші, то бодай на тривкіший товар, ні?
– Штучну? – протягнули в унісон три голоси. – Запам'ятай: у цьому домі ти ні від кого слова кривого не почуєш за штучні зуби, штучні суглоби, штучні серцеві клапани і що там ще буває. Але про штучні ялинки навіть не заїкайся. Штучного свята у цьому домі ніхто не потерпить.
Дискутувати далі сенсу не було, тож я одягнувся і пішов. По ялинку. І від сили метрів за 100, під вітриною нововідкритого цілодобового, надибав чоловічка з якоюсь хвойною рослинкою, на вигляд сильно розбитою паралічем. Але явно не штучною: штучну аж так перекособочити неможливо. Маючи близьке до мого тодішнього уявлення про свято, чоловічок пропонував перехожим купити її у нього за пляшку.
– Це що таке? Це по-твоєму ялинка? – оторопіло запитала теща, коли я, весь усміхнений, тримаючи у витягнутій руці свій набуток, переступив поріг.
– Хто скаже, що це береза, хай кине в мене коробкою з гірляндами, – спробував поділитися з родиною піднесеним настроєм я.
– Ні, це не береза, – стала, як мені здалося, на мій бік дружина. – Це алегорія. Алегорія мого майбутнього покаліченого життя з тобою!
Дружинина бабця – недурно я її з першого погляду полюбив – тактовно промовчала, але й без її участі скандал того вечора мало не закінчився діставанням із комірки моєї валізи.
Відтоді я, за родинними переказами, досяг у мистецтві вибирання ялинки досконалості, навчившись оцінювати не лише її форму, а й відтінки хвої, густоту лап, інтенсивність запаху та співвідношення між розміром і вагою. Звичайно, раз на рік я риторично обурююсь, мовляв, досить, пора би вже передати це мистецтво гідному представникові наступного покоління. Але подумки тішусь: не так воно й погано – досі залишатися наймолодшою особою чоловічої статі. У цьому домі
2 
1
Коментарі