Ексклюзиви
Пʼятниця, 27 лютого 2015 13:35

Рік без урки

Звичайно, ціна за це виявилася дуже високою, а буде ще вищою. І, певно, багато хто вже запитує себе: чи не є вона невиправдано високою, високою понад усяку міру? На таке запитання немає відповіді, яка б однаково задовольнила всіх. Так, за минулий рік мільйони з нас, пафосно кажучи, відчули себе єдиним народом, але баланс здобутків і втрат кожен усе одно сприймає по-своєму. Міра? Ціна? Ті, що сьогодні репетують про обвал гривні, розуміють ці слова трохи інакше, ніж ті, що мовчки тлумлять сльози над могилами близьких людей.

А все ж минулий – від лютого до лютого, від Інститутської до Дебальцевого – рік дослівно перевернув наше колективне уявлення про реальність. Ми знали, що влада паскудна, бо в історії України доброї влади ще взагалі не було. Ми знали, що Янукович – олігофрен і шапкокрад, який оточив себе абсолютно відмороженими головорізами. Але ми чомусь до кінця не могли повірити, що він наважиться віддати наказ просто серед білого дня

розстрілювати в центрі столиці, перед об'єктивами світових телекамер, громадян своєї країни. Хоч ніби й не сумнівалися, що країна, якою він править, для нього – нестерпно чужа. Тепер – віримо. А декотрі вчорашні русофіли навіть починають підозрювати, що Росія поводиться з нами не зовсім щиро. Цих, щоправда, мені не шкода: треба було в мирні часи й історію почитувати, а не лише в кремлядські канали витріщатися.

Втім, я теж, мушу зізнатися, не завжди в своїх оцінках дійсності бував на висоті. Зокрема, за кілька годин до втечі Януковича я все ще не вірив, що він справді втече. Натомість нині мені так само не віриться, що аж настільки тупий предмет цілих чотири роки міг обіймати посаду президента України. Тому в емоційно найчорніші дні, коли питання ціни підступно прокрадається і в мій мозок, я змушую себе згадувати цю морду і все, що з неї лунало та довкола неї діялося.

Я згадую одонбасену Ахмєтову й такого ж Гулака-Артьомовського, українського поета Чехова й ірландського політика Проді. Згадую курячі яйця, страусині черевики й новорічну "йолку", як і "баранку от бубліка" та "курасани з маком". А також депутатів Європарламенту, перед якими Янукович відверто похвалився успіхами "у боротьбі з демократичною системою". Або мітинг-реквієм у Борисполі, де він чесно попередив: "Наш святий обов'язок перед загиблими – уможливити нові трагедії". І ще зустріч з інвесторами, на якій "в обличчі бізнесу" розумово відсталий лідер Ганці  Герман розгледів барометр, що показує, "в той бік вітер дує чи ні". І багато-багато подібного.

Зрештою, чи не корисно згадати й саму Ганцю Герман разом з Єлєною Бондарєнко та не гіршою за неї Лукаш. А Табачника з Азаровим? А Захарченка з Пшонкою? А Єфремова з Царьовим і Чечетова з "головєшками"? Думаючи про весь цей звіринець, я і в найчорніші емоційно дні усвідомлюю: ми не мали іншого виходу. Ані жити далі під такою владою, ані усунути її без страшних людських жертв було неможливо.

– Але, крім людей, – провокує мене на дискусію мій антимайданний сусід, – Україна втратила й частину своїх територій.

– Е ні, – відшиваю його я. – Якраз територій ми не втратили жодного метра. І не втратимо. Бо саме там,

де наступ "русского мира" захлинеться, і пролягає справжня межа України. Тільки, схоже, потрясіння, необхідні для цього вирішального світоглядного перевороту, у нас ще попереду

Зараз ви читаєте новину «Рік без урки». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода