Ексклюзиви
Пʼятниця, 10 серпня 2012 13:00

Реванш

Чернівці – місто комфортне, це вам кожен підтвердить:

хоч я, хоч не я, хоч місцева влада. А вже влада залізнична –

та взагалі, схоже, вважає моє місто найкращим у світі. Певно, тому й зменшує рік за роком кількість потягів, якими з Чернівців можна би було кудись доїхати. Логічно: хто би це хотів ще кудись їздити, живучи в такому раю?

Чернівчани зазвичай і не хочуть. Але іноді мусять. Наприклад, до Києва: столиця як-не-як, мать городів руських. Тільки знати, що мусиш, треба днів за 10 до того, інакше квитків у касі вже не візьмеш. А так, то люди бувають різні. Є й такі, що полюбляють прийти до лазні й просидіти 14 годин у парильні. Таким, звичайно, липнева подорож у безкондиціонерному вагоні потяга "Буковина" – суцільні троянди й виноград. Решті залишається мріяти бодай про мовчазних попутників. Або, навпаки, про балакучих – люди ж різні бувають.

Моїми попутниками цього разу виявилися двоє інтелігентів-технарів передпенсійного віку та російськомовна громадянка України, народжена, щоправда, років 70 тому у Вологді. Усі вони поверталися з Чернівців до місця свого нинішнього проживання, до Києва. Не рахуючи мене, технарі ввійшли в купе першими. І першими почали обурюватися новим мовним законом. Мова самих технарів була такою правильною, аж не вірилося, що це живі люди: "подумати лишень, Федоре Степановичу", "і не кажіть, Вікторе Петровичу". Заплющивши очі й абстрагувавшись від змісту, легко було уявити, ніби слухаєш радіо "Промінь" часів розвиненого соціалізму. Але абстрагуватися надовго не вдалося: супроводжувана сином, невісткою й онуками у дверному прорізі з'явилася вологодська бабушка.

Предлагаю выпить за то, что нас больше никто не заставит размавлять на мове. Это же черте что

Втім, про все це я, зрозуміло, пізніше, лежачи на верхній полиці, почув – і про Вологду, і про перепливання замолоду Волги, і про гостини у сина з невісткою. А спочатку – щойно рушили – Віктор Петрович прохально зиркнув на Федора Степановича і виставив на столик пляшку коньяку.

– Предлагаю выпить за то, что нас больше никто не заставит размавлять на мове, – піднесла склянку бабушка. – Это же черте что. Ну, не могу я выговорить эту залызничную… тьфу, ей-богу… Вот рэйл стэйшн могу, я вообще английский хорошо знаю. А залызницу не могу!

На це Федір Степанович виразно знітився й далі лише зрідка докидав до бесіди якесь більш-менш однакове в обох мовах слово. На зразок турбокомпресора. Натомість Віктор Петрович, ще раз випивши і закусивши, рішуче заявив, що цінує людей не за "мови-язикі, а за добриє дєла". Розвиваючи тему, бабушка розповіла, що у неї всі діти "ходят по струнке" і заходилася цитувати поета Дементьєва, мовляв, "быть стариками – непростая штука", бо треба "уметь остановиться в разговоре, поменьше наставлять и поучать", і ще там щось про "не давить своим авторитетом, и опытом не слишком донимать".

Під таку поезію я, звісно, на хвильку задрімав, а коли прокинувся, бабушка вже відчитувала Віктора Петровича за продажних "памаранчевых" журналістів: "Да вы вспомните, это ж надо было до такого додуматься – написать, что Россия напала на Грузию!" Віктор Петрович у відповідь сказав, що він особисто далекого зарубіжжя не бачив, зате часто бував у Росії і твердо знає: більшої краси немає ніде на землі. Після чого додав: "Я вам даже такоє скажу. Я мєжду нашимі странамі разніци нє імєю".

Аж тоді бабушка почала нарешті задоволено вкладатися і невдовзі мирно засопіла. А Федір Степанович тихенько прочистив горло і прошепотів: "Знаєте, Вікторе Петровичу, не ображайтеся, але щоб це було востаннє. Я вам учора двічі телефонував, а ви чомусь не могли прийняти дзвінок. Не забувайте, що ви мій підлеглий, і у відрядженні я за вас несу відповідальність"

Зараз ви читаєте новину «Реванш». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода