Є у мене такий друг – литовський письменник Геркус. Із тих, з якими за потреби можна би було в розвідку піти. А втім, чому можна би було? Я вже з ним не раз і ходив. Із Геркусом узагалі добре будь-що робити: хоч би земля під ногами западалася, він наказує заспокоїтися й обіцяє щось придумати. Якось, до прикладу, опинилися ми разом на певній творчій резиденції суворого режиму. Резиденція містилася у старовинному замку, замок – на болоті, болото – в лісі, а ліс – в околицях історично мандрівного польсько-німецького кордону.
З'їхалися ми туди пізньої осені, пополудні. Обійшли довкола замку, обстежили його зсередини: глухо. У стрімко загуслих вологих сутінках постояли на ґанку, покурили. Ще трохи – і сталося б непоправне: ми розбрелися би по своїх кімнатах і засіли до роботи. І незчулися б, як нам творчий місяць пролетів. Але в цей критичний момент Геркус прорік:
– Ліс чи не ліс, а мусить і йому десь бути край. Спокійно, щось придумаємо.
Коли ми вже глибоченько занурилися в хащі, мій вихований на традиціях лісових братів друг сказав:
– Запам'ятай, за відсутності зірок нашими головними орієнтирами є мох і мурашники. Мох на дереві вказує північний напрямок, мурашник під деревом – південний.
– А ми який напрямок шукаємо?
– Ми шукаємо напрямок до гастроному.
І таки знайшли, завдяки чому наше перебування на тій резиденції набуло якого-не-якого сенсу. Згодом Геркус демонстрував такі ж орієнтаційні таланти у Львові й Луцьку, Дрогобичі й Трускавці, вдень і вночі – попри те, що ні моху, ні мурашників я там ніде поблизу не зауважував. А минулого місяця він нарешті запросив мене на виступ до Вільнюса.
І тут, мабуть, варто змінити тональність. Бо бачу, що в Україні досі чомусь проживає чимало товаришів, яких сильно лякає перспектива – насправді все ще досить туманна – вживання на офіційних заходах державної мови. "Это ж до чего мы докатились! – обурюються ці товариші. – Проводить мероприятия в Украине на украинском языке или переводить все сказанное на украинский! Пещерный национализм!"
Отож мій виступ у Вільнюсі відбувався, ясна річ, українською мовою з литовським перекладом. Це був дуже камерний виступ, для своїх, і майже всі на ньому присутні знали російську і польську. Відповідно, я міг вибрати котрусь із цих мов і виступати нею. Але нікому таке й на гадку не спало. Натомість на післявиступному бенкеті ми допасувалися одні до одних і спілкувалися так, щоб кожному було максимально комфортно. Відтак усі залишилися задоволені обома частинами: і офіційною, і неофіційною.
Наступний день я присвятив самостійному вивченню вільнюської мовної ситуації. Тобто просто тинявся містом і періодично кудись заходив: до костелів і музеїв, кав'ярень і крамниць, барів і ресторанів. Не стверджую, що весь Вільнюс такий, але стверджую, що в усіх закладах випивання й харчування повторювалося одне й те саме: зі мною віталися литовською, я відповідав: "Лабас", після чого перепрошував і запитував, чи може хтось обслужити мене англійською, російською або польською. Англійською могли всі, російською – більшість, польською – теж багато хто. У підсумку я постійно відчував, що перебуваю в Литві, не відчуваючи водночас жодних незручностей. Якщо такий вигляд має славнозвісний литовський націоналізм, то я виступаю за якнайшвидше впровадження подібного на всій території України.
Посеред світанкового прощання на проспекті Гедимінаса я сказав Геркусові:
– Незабаром і в Україні, і в Литві президентські вибори. Не знаю, як мурашники з мохом, але зірки, схоже, вказують, що нашим президентом стане жінка. А ваша Даля акурат закінчує другий термін. То позичте її нам, бо інакше хана.
– Спокійно, – обійняв мене Геркус. – Щось придумаємо.
Тепер уся надія на нього. А на кого ще? У кожному разі ні на український політикум, ні на гідний свого політикуму електорат надії точно немає
1 
1
Коментарі