Друзі - не всі, але кілька розумних - завуальовано радять мені не писати про політику. Не тому, що писання про політику небезпечне для життя, а тому, що воно, на їхню розумну думку, небезпечне для моєї репутації.
- Ти ж професійний літературознавець, от і пиши про літературу, - радять вони, сподіваючись, що літературознавець мав би сам зрозуміти підтекст: "Ти ж політологічно темний, як антрацит, от і не пиши про політику".
На це я друзям зазвичай нічого не відповідаю і продовжую писати. Бо впевнений, що політологічні знання не допомагають, а лише заважають адекватно сприймати пострадянські політичні процеси. Ідеології, партії, державні устрої - все це, може, саме по собі й цікаве, але жодного практичного застосування в нашій пісочниці не має. Бо для розуміння наших політичних процесів значно важливіше знати, скажімо, механізми впливу донецьких сутенерів на галицьких проституток. А ось про що я справді намагаюся не писати, то це про релігію. Бог - таке діло, що в кожного свої способи морочити Йому голову, і нема чого ділитися ними з іншими людьми. Власне, я і цього разу не збирався. Напишу, думав, про Кена Кізі, хай уже їм буде література.
Єзуїти кажуть: "Не кваптеся, вдихніть запах квітів", а православні кричать: "Швидше, швидше, щоб не нюхати собаче лайно"
Тим часом дороги людських асоціацій - недосліджені. У сенсі непередбачувані, навіть коли перечитуєш давно й нібито добре знані твори. Наприклад, того ж Кізі. Точніше, так: про те, що його Макмерфі з "Польоту над зозулиним гніздом" є черговою варіацією на тему Христа, я, звичайно, пам'ятав. Бунт проти системи, розпинання на операційному столі і спокутувальна смерть, та ще й у виконанні Джека Ніколсона - таке не забувається. Трохи гірше після першого читання зберігся у свідомості обтяжений інцестуальними гріхами мотив Авеля й Каїна в наступному романі Кізі "Інколи прийде охота". Ну, і вже зовсім чомусь вивітрилася з пам'яті найпрозоріша з усіх можливих біблійних алюзій у "Пісні моряка".
Останній роман, правду кажучи, художньо поступається двом попереднім. Але, як завжди у Кізі, основні висновки звучать цілком переконливо. Зокрема - про марність сподівань на державне відновлення справедливості і безглуздість шляхетних поз, коли маєш справу з мудаками. А ще, оскільки події розгортаються на Алясці, в романі трапляються характерні діалоги:
- Ось бачите? Саме це я і маю на увазі. Єзуїти кажуть: "Не кваптеся, вдихніть запах квітів", а православні кричать: "Швидше, швидше, щоб не нюхати собаче лайно".
- І ти гадаєш, це правильно? А якщо довкола немає нічого, крім собачого лайна?
- Тоді єзуїти радять саджати квіти...
А потім на узбережжя налітає небаченої сили ураган і мало не перетворює "Пісню моряка" на антиутопію із заслуженим кінцем світу у фіналі. Але все ж не перетворює: в останній сцені на горизонті з'являється човен Айка Соллеса й повільно пливе до берега, де на нашого героя чекає кохана - як виявилося перед загрозою смерті - жінка. Неважко здогадатися, що, крім самого Айка, у човні знайшли прихисток всілякі білки, бурундуки, опосуми, єноти - одне слово, "кожна звірина, кожен плазун, усе птаство, усе, що рухається на землі, за родами їхніми - вийшли з ковчегу вони".
І аж тут мені раптом згадався російський варіант цієї історії. Навряд чи Кен Кізі чув колись про діда Мазая і зайців. І навряд чи Некрасов свідомо протиставляв свого рятівника русаків біблійному Ноєві. А проте яка точна виникла цивілізаційна антитеза: на одному боці шанс на спасіння отримують усі, "чисті" й "нечисті", на іншому - лише представники визначеної, так би мовити, деномінації. І як підказує мені моя політологічно неосвічена інтуїція, на політичні цілі керівники цієї деномінації витрачають значно більше енергії та коштів, ніж на суто релігійні.
4 
1
Коментарі
7