Навряд чи люди, хоч трохи знайомі з абеткою, можуть не пам'ятати цих суворих слів. Бо саме їх вимовила найсимпатичніша героїня світової літератури, коли усвідомила, що у неї – на відміну від інших дітей – не буде канікул. А все чому? Лише тому, що –
на відміну від інших дітей – вона не ходила до школи.
Що для школярів і студентів канікули є найприємнішим елементом навчального процесу – це аксіома, яка не потребує доведення. Але, може, не всі здогадуються, що не менше –
а, правду кажучи, набагато більше – марять канікулами й педагоги. У кожному разі я в часи своєї трагікомічної університетської кар'єри щороку – точніше, двічі на рік –
уже просто не міг дочекатися кінця сесії.
Студенти люблять іноді понарікати на викладачів і повихвалятися власними сесійними подвигами, мужністю і героїзмом. Виснаженим нападами юнацького егоцентризму студентам здається, що складати іспити значно важче, ніж приймати. Бо ніби яка там у викладача робота? Сиди собі, слухай – і записуй у заліковку що заманеться. А студент повинен усе вивчити, психологічно налаштуватися, вимолити у долі щасливий білет, як слід зосередитися, зліпити з аморфної маси знань бронебійні кулі відповідей – і вразити ними викладача наповал. Суцільний стрес і діарея.
Гаразд, але скільки таких випробувань трапляється студентові протягом однієї сесії? Чотири, від сили – п'ять. А скількох студентів мусить за ту ж сесію переслухати викладач? У мене бувало, що й кілька сотень. А скільки з них по-справжньому заслуговують на позитивну оцінку? У мене бувало, що й кількох не назбирувалося. А скільком я врешті-решт рятівну для них маленьку "трієчку" таки поставив? Майже всім.
Та й хто б не поставив, якщо майже всі студенти – чи то пак, у моєму філологічному випадку переважно студентки – мають у своєму розпорядженні необмежений арсенал перевірених досвідом причин. Особливо заочниці. Тато вмер, мама в реанімації, діти нетрібні, чоловік п'є, град помідори побив, світла не було, хата згоріла, повінь конспекти забрала, книжок у бібліотеці нема, таж я читала, ану спитайте мене ще щось. І мало не половина – вагітні. Якось прийшла одна така і, випнувши аргумент, простогнала:
– Плід заплутався в пуповині, треба рубати.
– Лягайте, – кажу.
– Куди?
– Та хоч куди. На парту лягайте. Десь у лаборанта був ніж, зараз розрубаємо.
– Агій на вас, – відповідає, – розрубають у роддомі, а ви мені лиш "три" покладіть, щоб я там дурно не переживала.
Або такий пригадується конфуз. Підкочує до мене приятель, теж викладач, і заводить пісню на відомі українські народні слова:
– Слухай, – заводить, – зроби добре діло. Моя родичка, – і називає прізвище, – завтра перездає тобі…
– Чоловіче, – перебиваю його я, – вона ж ні в зуб ногою. Ну ти сам подумай, чого вона потім у школі дітей навчить?
– Не бійся, – просить, – дітей вона вчити не буде. Їй би тільки закінчити.
Закінчила. І всупереч обіцянці влаштувалася вчителькою в школі моєї дочки, і цілу чверть на дочці відігравалася за приниження, і вимотала нам усі нерви, і довелося мені сильно постаратися, щоб її нейтралізувати. Відтоді я твердо знаю: не всяке добре діло є добрим. Буває, що в підсумку добре діло виявляється гіршим за погане.
Тому ні. На всі запитання, чи не хотілося б мені повернутися на викладацько-педагогічну ниву, я незмінно відповідаю: хай Бог милує. Але в ось цю липневу пору, коли мої колеги з попереднього професійного життя позакривали останні відомості, поздавали їх у деканат і радісним підстрибом помчали у відпустку, я – безробітний із десятирічним стажем – заздрісно бурмочу: несправедливо, дуже несправедливо
4 
1
Коментарі