Ексклюзиви
Неділя, 10 квітня 2011 22:22

Нема з ким говорити

Ностальгія ностальгією, але з'їздити до бабці в село буває корисно і так. Дров нарубати, грядку скопати, покосити, якщо вже сезон. Потім повертаєшся в місто й цілий тиждень сам себе поважаєш. "Ні, думаєш, дякувати Богу, далеко мені ще до інтелігента. Пам'ятають ще руки, з якого боку за сокиру братися. Або за косу". І так масуєш демонстративно плече, і зверхньо відповідаєш міським знайомим: "Самі ви від боулінга".

Але щоб повернутися до міста, треба спочатку трохи на зупинці постояти, автобуса дочекатися. І це я люблю найбільше. Віктор Андрійович, до речі, теж село дуже любив. Якщо хтось пам'ятає. Все колискою нації називав і спостерігав там "великий ренесанс". Духовність, незамулені джерела - страшно він це діло акцептував. Ну, а вже як нинішні прийшли до влади, сільський ренесанс перетворився з великого на повний.

Тож стою я, значить, на зупинці. Через дорогу навпроти мене генделик, за моєю спиною - також і трохи ліворуч - ще один. Місцеве жіноцтво - котре ще не в Італії - прозвало цей трикутник Бермудським. Але місцеве чоловіцтво - не з боязких. Тому всі, хто ще тримається на ногах, щодня хоробро відчалюють від домашнього вогнища, без компаса непомильно визначаючи курс. Одне слово, незалежно від пори року і доби, послухати на зупинці завжди є що.

Ось виходить на повітря мій далекий родич сильно за 50. Думаю навіть, що сильно за два по 100. Витягає мобільний: "Альо, Галя! Як це де? А ти мене куди посилала? Так я ж іменно в аптеці. Довго? Бо тут якась баба переді мною, пєвчі вже над нею співають, а вона набирає й набирає, нащо їй стільки того лікарства - сам не знаю. Да, скоро буду". Ховає мобільний до кишені, з іншої дістає кілька купюр і зосереджено їх перераховує. Тоді розвертається й зі словами: "Так ніби та аптека хоч раз комусь помогла", - заходить назад у двері, з яких вийшов.

А треба сказати, що генделик навпроти - найпопулярніший у селі. Щойно трохи розвеснюється - власник виносить надвір великий стіл. Жонаті, правда, за тим столом, при дорозі, не дуже люблять засідати: вічно якась гадина побачить і дружині настукає. Навіть в Італію. А холостякам - бермуддя по коліна. Якраз двоє таких там тепер і бенкетують. На горизонті з'являється мій автобус, але доки він змагається з ренесансними ямами, я ще встигаю дослухати діалог:

- Нє, ну я понімаю - капіталізм: дорого, але всьо є. Або як були комуністи: нічо нема, зато всьо дешево. А цей, курва, що це він будує, я тебе питаю? Для яких це, бляха, людей, щоб гречка була така дорога, а її не було? Хоч я ту гречку й не їм, само собою.

- І ти бачиш, яка сволоч, га? Скрізь лиш своїх понапихав і всьо. Що, у нас на весь район уже нема ні одного толкового начальника, щоб нам аж відти якесь привезти? От ти мені скажи: якби він тутво сів зараз коло нас, ти би що йому сказав?

- Коло нас? Та пішов він на хрін, я з ним вопше говорити не хочу.

Еге ж, видно, якоюсь мірою Андрійович таки мав рацію. Бо принаймні в одному я не сумніваюся: судячи з усіляких зустрічей, листів і гуманітарних порад, надто багатьом представникам нашої культурної "еліти" - різним там Шевченківським лауреатам і недолауреатам - з погляду морального імперативу до рівня цих двох сільських п'яничок ще рости й рости.

 

Зараз ви читаєте новину «Нема з ким говорити». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

9

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода