Пʼятниця, 22 травня 2015 13:05

Не наш батюшка

Зазвичай в околицях 9 травня я втікаю подалі від джерел інформації, щоб не чути й не бачити всі ті паради, промови, співи й покладання. Так було й цього року. Але мобільний я все ж не вимикаю. От він серед відпочинкової тиші й задзвонив. І голосом давнього приятеля вигукнув:

– Як тобі Онуфрій?

– А що, – питаю, – з Онуфрієм?

– Не встав.

Ну, мушу зізнатись, я не такий сильний у теології, щоб займатися проблемою вставання чи невставання в Московському патріархаті. Однак дзвінок змусив мене дещо згадати.

Дідусь моєї дружини помер задовго до того, як мені стало можна женитися. Тому жодних особистих вражень від нього я не зберіг. Але дружина каже, що дідусь був хороший. Щоправда, випивав. Один – і ніколи не більше – малесенький келишок коньяку до обіду. То бабуся, каже дружина, вважала його за це алкоголіком. Поза тим дідусь був добрий, дотепний, багато читав, знав чотири живі мови і дві мертві, чудово грав у преферанс, а під час посту миролюбно повторював родині: "Їжте, що хочете, аби ви лиш одне одного не їли". Такі колись бували в Україні православні священики.

Втім, в Україні дідусь опинився щойно через рік після закінчення Другої світової. А до того служив у Польщі, захищаючи – резонно чи ні, то вже інше питання – тамтешніх лемків від католичення. Коли тих, кого треба було захищати, як і дерев'яної церкви, в якій це можна було робити, не залишилося, дідусь разом із "пані добродійкою" і новонародженою дочкою переїхав до Відня. Але повоєнний Відень з погляду встановлених у ньому совєтами порядків мало відрізнявся від Сиктивкара, тож дідусь записався в "репатріанти" й вирушив в Україну. Як звучало тодішнє, сформульоване польсько-українською мовою, гасло: "Хай червона – билє она". У підсумку родина осіла в Чернівцях, де дідусь і правив до самої смерті свої православні служби. Інших, зрештою, в його часи і бути не могло.

Зате тепер можуть. Але на моїй затурканій Буковині значна частина церков досі за інерцією перебуває під кремлівським омофором. Зокрема – церква в селі мого дитинства, де священиком підхалтурює персонаж, який мовби зійшов зі сторінок антиклерикального памфлету: скупий, безпросвітний і вічно п'яненький. Крім тих випадків, коли дуже п'яний. Громада до нього ставиться, сказати б, амбівалентно: всерйоз не сприймає, але й прогнати не наважується. Якось перед позаминулими президентськими виборами він розпочав службу Божу так:

– Ади, віряни, прислали мені тут агітацію, щоб я вам роздав.

– Запхай ті папірці собі в рясу, – відповіли віряни, – і говори казання.

– Та я шо, я нічо, най буде. Вєрую во єдінаго…

А кілька років тому пішов цей душпастир на ставок покупатися. Чому він поліз у воду в наперсному хресті і яких синхронних дельфінів з баракудами намагався там зобразити – це його справа. Факт той, що на берег служитель культу виповз уже без хреста. Засмутився, бахнув, зрозуміло, з горя пляшку – і заснув. Тим часом у став стрибнув інший сільський пиячок, світський. Стрибнув – і знайшов загублений хрест. Спробував розбудити священика. Безрезультатно. Тоді світський пиячок повісив собі той хрест на голі груди і побіг у сільмаг.

– Христос Воскрес! – крикнув він з порога.

– Здурів чи що? – обурилася продавчиня.

– Закрий писок і жени бігом півлітру. Тепер я ваш батюшка!

Ось такі історії іноді трапляються з попами, неспроможними встати в потрібний момент

Зараз ви читаєте новину «Не наш батюшка». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода