Мій добрий друг і не гірший письменник Юрко - той, без чиїх текстів тяжко упосліджені природою інтернетні коментатори втратили б залишки життєвої мотивації - сказав колись фразу, що стала крилатою. Точніше, не сказав, а написав у листі до польських знайомих. А ще точніше, фраз таких у нього є багато, але мені тут потрібна лише ця.
Отже, діло було десь під кінець літа 2006 року. Польща й так уже мала не найкращого, як багато хто тоді думав, президента - і раптом отримала зовсім поганого, як багато хто дотепер думають, прем'єр-міністра. Тим часом у нас, нагадаю, мало того, що президентом числився Ющенко, то він ще й підписав з Януковичем якийсь універсал чи як той убогий папірець називався. Після чого висунув останнього на прем'єрський пост. У сенсі не папірець, а Януковича. І ось на тлі цих карколомних політичних комбінацій польські знайомі надіслали Юркові мейла. Мовляв, як ви там, браття, бо у нас - комплєтна дупа. На що Юрко їм: "Е, кохані, ви просто ще справжньої дупи не бачили".
А тепер одна моя, так би мовити, маленька родичка вчиться в Америці. Тобто родичка вона мені велика, найбільша з можливих, але сама, як я хотів би думати, ще маленька. Американці, до речі, теж так вважають. У них дуже з цим суворо. Вони вам, якщо ви школярик, не те що пива не продадуть, а навіть увійти до такого відділу в супермаркеті не дозволять. Та що там пиво, коли я, залишивши раз у готелі паспорт, не зміг у забутій Голлівудом і подібній до наших райцентрів дірі пачку сигарет купити…
Як вам цей спрямований в американську далечінь ідіотичний погляд на тлі національного прапора?
Повернімося однак до теми. Як уже зрозуміло, родичка моя тимчасово вчиться в американській школі. У звичайній державній школі без усіляких потенційних сенаторів і Нобелівських лауреатів. Викладають у таких школах теж переважно не гарвардські випускники. Що не заважає малій отримувати перманентне задоволення від навчального процесу. Бо, по-перше, загальна кількість предметів на семестр у них - сім, а не як у нас. По-друге, предмети ці вибирають самі учні. Тож той (та), хто знає, що, скажімо, з фізикою-хімією йому в житті не по дорозі, записується, приміром, на ораторське мистецтво й театр. Або на гончарство й оформлення альбомів. Це - не гуртки, це так у щоденному розкладі уроки називаються.
По-третє ж, треба знати, як ті уроки проводять. Зокрема - так званий government, себто "урядування" чи, може, "державне управління". Щось таке. І на уроках із цього "ґавнменту" вчителі на прикладах передвиборних роликів, агітаційних листівок та іншого псевдоінформаційного сміття демонструють учням, як їх згодом, у дорослому житті, намагатимуться дурити політики. Інакше кажучи, ці вчителі допомагають майбутнім виборцям зрозуміти, що любити батьківщину означає не вірити хитро зробленим аферистам, які вдають із себе простих хлопців або великих патріотів, або обіцяють швидке покращення, або залякують вас перемогою своїх опонентів, або посилаються на підтримку відомих людей, або тиснуть на ваш мозок соцопитуваннями тощо. І контрольна робота: виготовити політичну рекламу з використанням усіх маніпулятивних прийомів, жертвою яких ви теоретично можете стати.
Серед іншого наочного приладдя вчителька моєї маленької родички принесла якось на урок плакат одного з попередніх президентів США.
- Як вам, - запитала вчителька, - цей спрямований в американську далечінь ідіотичний погляд на тлі національного прапора?
- Е, - відповіла моя маленька родичка, - ви просто ще справжнього ідіотичного погляду не бачили.
2 
1
Коментарі
12