От ви кажете: ніколи знову. І штучну квітку маку собі на груди пришпилюєте. А справжню пробували? А вирощену на власному городі? Бо одна моя напівродичка спробувала. Ну, точніше, пришпилювати не пробувала – не встигла. Спробувала виростити. Каже, що більше не буде.
А річ у тім, що ця не надто передбачлива жіночка живе в селі під лісом. Отут ще її город, а отам – уже ліс. То ніби хто це має видіти, чим її латка засіяна? Так вона собі думала. Але приїхав до неї велосипедом у гості внук. Заночував. Зранку встає – нема велосипеда. Звечора стояв припертий під стіною – і безслідно зник. Малий у сльози: "Бабцю, викликайте поліцію!" Вона й викликала на свою голову. Виявивши за хатою "макову плантацію", поліція велосипедну справу вже й не відкривала. Відтоді моя напівродичка періодично нарікає, що за той штраф, який їй довелося сплатити, можна було придбати хай і вживане, але щось моторизоване.
Ні, конкретно цієї напівродички мені з різних причин не шкода. Просто я її згадав у Лісабоні. Кожен, хто там бував, певно, пам'ятає вулицю Калсада ду Комбру, навіть якщо забув її назву. Стрімко вниз від неї в напрямку набережної збігає вуличка Біка, якою повзає трамвай, схожий на київський фунікулер. Біка та її трамвай розрекламовані в усіх путівниках, тому на оглядовому майданчику вгорі завжди повно туристів, які, звичайно, не можуть собі дозволити повернутися з Лісабона без такого козирного селфі.
До слова, з тими селфі в декотрих надміру мальовничих куточках Португалії треба бути обережним. Нещодавно, наприклад, у Кабу-да-Рока – найзахіднішій точці Європи – з десяток японців під час процедури самофотографування мимоволі вчинили колективне самогубство. Все задкували, задкували в пошуках ефектнішого кадру, а тоді плавно змахнули палицями і всі разом дисципліновано злетіли в прірву. Корпоративна етика – що ти їм скажеш. Хоча на краєчку мису спеціально для таких фотохудожників чиясь турботлива рука вирізьбила в камені попереджувальну цитату з португальського класика Камойнша, мовляв, уважайте на себе, тут кінчається земля.
То ходімо ліпше назад на безпечніший лісабонський майданчик. Якщо, стоячи там, ви відірветеся на хвилю від свого ґаджета й окинете оком людей довкола, до вас майже гарантовано підійде хтось із місцевих і доброзичливо запропонує: "Марихуана? Гашиш?" Купувати чи ні – ваша справа. Проте в будь-якому разі не панікуйте і не роззирайтеся за поліцією: португальські сторожі закону такими дурницями не займаються. Тобто займаються, але не арештами, а допомогою тим, хто її потребує.
Чи внаслідок цієї благодушності правоохоронних органів у Португалії не процвітає наркоманія? Навпаки. А от раніше, в часи такої ж "безкомпромісної" боротьби, як наша, – процвітала. І то так процвітала, що у відсотковому відношенні Португалія, станом на 2000 рік, вийшла в європейські лідери за всіма найгіршими наркоманськими показниками, як-от героїнова залежність, смертність від передозу і темпи поширення ВІЛ-інфекції.
– Та що ж таке? – звернувся з розпачливим запитанням до спеціалістів португальський уряд. – Ми ловимо дедалі більше наркоманів, кидаємо їх за дві затяжки в тюрму, а наркоманія тільки міцніє і б'є нові рекорди.
– А ви декриміналізуйте наркотики, – відповіли спеціалісти. – Гірше, ніж є, вже не стане. Зате зекономите море часу й сил. А кошти, які тепер витрачаються на корумповані спецпідрозділи поліції, суди і в'язниці, скеруйте на лікування й соціальну адаптацію наркозалежних.
Уряд ризикнув і прислухався до поради. Результат? Кількість ВІЛ-інфікувань на рік зменшилась у 20 разів. Кількість спричинених наркотиками смертей – уп'ятеро. Та й загальний рівень злочинності в країні впав до одного з найнижчих у світі. Мабуть, ще й через те, що португальська поліція не мусить сьогодні брати штурмом пенсіонерські грядки з маком чи коноплею, тож зосередилася на виконанні своїх прямих – правоохоронних – обов'язків
1 
1
Коментарі