Пʼятниця, 03 жовтня 2014 12:35

Мова вбивць

Мова вбивць

Схоже, Карл Маркс трохи мав рацію: яке в людей буття, така й свідомість. Хоча схоже, що трохи й не мав, бо яка в людей свідомість, таке й буття. А точніше, мабуть, так: коли йдеться про окрему людину, то колективне буття, в яке вона від початку занурена, і визначає її свідомість. Коли ж ідеться про народи, то колективна свідомість, якою вони оповиті, й визначає їхнє буття. Або навпаки.

Словом, є у мене приятель. Російськомовний етнічний росіянин із типовим російським прізвищем, що закінчується на "ов". І є у нього – не перша – дружина: російськомовна етнічна українка з типовим українським прізвищем, що закінчується на "ко". І проживають вони тимчасово у 2-кімнатній квартирі на далекій російській Півночі. Заробляють собі на безбідну старість. Принаймні так вони думали впродовж останніх 12 років. Аж раптом нещодавно дуже засумнівалися, чи та – досить близька – старість буде в них спільною. Засумнівалися, зрозуміло, через події в Україні.

– Прикинь, Саш, – зізнається мені приятель, – ми вже спимо кожен у своїй кімнаті. Бо в моїй – Майдан, а в її – антимайдан.

А річ у тім, що нинішня дружина мого приятеля, хоч вона й на "ко", все своє розумово безпросвітне життя прожила в Росії. Натомість приятель, хоч він і на "ов", народився, виріс і досяг зрілості в Чернівцях. Так, із настанням української незалежності він, попри весь її – тодішньої незалежності – бутафорський характер, відчув себе тут незатишно і врешті-

решт виїхав до рідного, як йому здавалося, мовного середовища. Тим більше, що принципової різниці між раннім Путіним і пізнім Кучмою приятель не бачив, а зарплата там, куди він виїхав, була і є незрівнянно вищою, ніж тут. Виявилося однак, що не в зарплаті й навіть не в мовному середовищі щастя.

– Прикинь, Саш, – зізнається далі приятель, – багато років я комплексував яко москаль в Україні, а тепер у Росії всі – від напівзнайомих співробітників до власної дружини – кажуть, що я –бандерівець.

– Кидай, – обережно заохочую його я, маючи на увазі чи то дружину, а чи Росію, – ту ідіотку й вертайся додому. Ти ж завжди хотів вільно висловлювати свої думки російською мовою, правда? То якраз в Україні, на відміну від Росії, матимеш таку можливість.

А взагалі, нормальні, світоглядно зорієнтовані на Європу російськомовні громадяни України – це саме та категорія людей, яких мені сьогодні найбільше шкода. Десятиліттями вони носилися з мовою Толстого й Достоєвського. Звісно, це ж мова високої культури, а не лише веселих анекдотів і сумних пісень, як їм хотілося думати про українську. Вони ж не підозрювали, що настане день, коли метропольні носії їхньої мови почнуть лупити по них із танків і гармат, "Градів" і "Смерчів".

Зрештою, щось подібне в історії вже бувало. Зокрема – і в моїх Чернівцях, де освічені євреї так само десятиліттями плекали мову Шиллера й Гете, гордуючи українською чи румунською. Та що там: вони і власним ідишем гордували, вважаючи його придатним хіба що для співів і жартів. Еге ж, вони – наприклад, Пауль Целан чи Роза Ауслендер – творили високу культуру німецькою мовою. А тоді несподівано відкрили, що це також мова їхніх убивць і що "смерть – з Німеччини майстер". Від шоку, спричиненого цим відкриттям, ні Ауслендер, ні Целан так ніколи й не оговталися. Вона після війни здійснила не надто успішну спробу вбити в собі німецьку й перейти на англійську. Він – значно успішніше – скоїв замах на самого себе

Зараз ви читаєте новину «Мова вбивць». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода