Звичайне, що не всі, а так, хоч деякі. Принаймні ті, хто якось пов'язаний з освітою. Я, щоправда, з нею не пов'язаний уже давно. А все одно у ці перші вересневі дні прокидаюся з бентежним відчуттям: проспав, не виконав домашнє завдання, не підготувався до лекції, Господи, підніми мені трохи температуру, бодай на градус.

Сила інерції. А як інакше, якщо від 1977-го до 2007 року вересень щоразу ставав для мене періодом болісної адаптації до цього всього. Навіть не розумію, як це можна було стільки часу витримувати. Якби на першій у житті шкільній лінійці хтось мені сказав, що оця незамкнута тюрма розтягнеться на три десятиліття, я б, напевно, й одного уроку не висидів: пішов би прямо на жебри. Втім, на жебри я згодом пішов і так – коли влаштувався викладачем літератури в університеті.

Хоча… От, наприклад, 1 вересня 1986 року. Ми з кумом приїжджаємо до школи новенькими "Явами". Ловимо на собі заздрісні погляди хлопців і замріяні – дівчат. Самі натомість фіксуємо поповнення в лавах педагогічного колективу. Дві молоденькі вчительки, вчорашні студентки. Ясно, що за розподілом, не місцеві. Не дати ж їм тут пропасти з нудьги у незнайомому середовищі.

Насиченим, коротше кажучи, виявився наш із кумом останній шкільний рік, мали про що погомоніти довколишні села. А директор узагалі кілька разів збирався всіх нас чотирьох вигнати зі школи за негідну поведінку. Кума це формулювання особ­ливо обурювало:

– Санчо, дивися, – закипав він. – Ми їм шампанське з цукерками носимо? Носимо. В кіно з ними ходимо? Ходимо. У ліс на шашлики їх вивозимо? Вивозимо. То яка негідна поведінка? Що цей Піночет ще від нас хоче?

Треба, до речі, було бачити лице нашого директора, коли років десять потому він очолив Інститут підвищення кваліфікації, а мене мій університет скерував туди читати лекції вчителям. Тож, може, я й даремно нарікаю на українську систему освіти. Трапляються і в ній приємні елементи.

Тільки, як з'ясувалося, одна річ – учитися, а зовсім інша – вчити. Бо вчити, як з'ясувалося, я категорично не люблю, не хочу й не можу. Аж дивно, як довго я йшов до усвідомлення цього очевидного нині факту. Але врешті прийшов. Точніше, приїхав. Діло було у Варшаві, на творчій стипендії, куди я правдами й неправдами відпросився на півроку з роботи. Відпросився, зайшов у варшавське метро, сів, їду, читаю безкоштовну газетку. І натрапляю на такий анекдот:

"Університет. Коридором на свої заняття йдуть двоє викладачів – старший і молодший. Молодший несе оберемок наочного приладдя, книжок і конспектів. Старший запхав руки в кишені й насвистує. Молодший дивиться на старшого і шанобливим голосом промовляє:

– О, розумію, ви вже маєте все це в голові.

– Ні, – байдуже відповідає старший, – я вже маю все це в дупі.

Та це ж про мене, просвітлено сказав собі я, і відтоді ноги моєї в жодному навчальному закладі більше не було.

А все одно щороку на початку вересня я регулярно прокидаюся з бентежним відчуттям: проспав, не виконав, не підготувався. Відтак згадую, що моя бентега має тепер суто фантомний характер, і великодушно дозволяю їй залишитися зі мною ще на кілька осінніх днів

×