Ексклюзиви
Пʼятниця, 04 лютого 2011 15:55

Куми

Не знаю, як тепер, а чверть століття тому це називалося в моєму селі "ходити до дівок". Жодних бордельних конотацій той вираз у собі для нас не містив, а  навпаки. Ходити до дівок означало шукати не так самих дівок, як пригод на свої недорозвинені тіла й душі. Підозрюю навіть, що оце "до дівок" ми навмисно вживали, щоб замилити очі батькам. Мовляв, не думайте, я вже дорослий, то  сходжу на готар до Марійки, спитаю, що на завтра з алгебри і початків аналізу. "Ага, особливо про аналізи не забудь", - гукали навздогін батьки, згадуючи щось із власної юності.


Ні, теоретично метою справді були "дівки". Але практично, з огляду на мізерність результатів, цінувалися радше самі по собі спроби. Перелізти через паркан, зорієнтуватися на місцевості, визначити потрібне вікно, постукати, зрозуміти, що однак помилився, постаратися втекти від пса, зрозуміти, що не втік, довго божитися перед господарем, що його зниклих минулого тижня безвісти курей ти в очі не бачив, дорогою додому нарватися на чужих, зранку пояснювати своїм, що синці під очима - від алгебри. У крайньому разі - від початків аналізу.


Добре. Але скільки таких пригод можна пережити за вечір? Максимум одну. Це якщо поталанить. А таланило значно рідше, ніж хотілося. Звідси висновок: немає нічого марнішого на світі, як ходити до дівок пішки. І немає - принаймні не було чверть століття тому - нічого прекраснішого, ніж їздити до них на мотоциклі "Ява-350".
Перший із-поміж нас виканючив у батьків "Яву" Ігор, другий я, третій Василь. 12-літрова каністра бензину в ті часи коштувала на заправці 6 рублів, але з шоферами колгоспних "газонів" можна було домовитися за 5. І цього вистачало, щоб ми - драй камераден - здіймаючи переполох у принагідних селах і перехоплюючи в придорожніх дискотеках дівок, встигали за ніч облетіти всю земну кулю від Чернівців до Хотина й назад.


А потім, порозвозивши теплих пасажирок і довівши до сказу кілька законспірованих у кущах нарядів ДАІ, ми збиралися на Лисому горбі, щоб зустріти сонце і скласти свої мушкетерські присяги. Тобто "один за всіх" і так далі ми, звісно, не кричали, але подумки клялися пам'ятати нашу залізну кавалерію до скону. А я ще й пообіцяв, що в дорослому майбутньому візьму обох "ізі райдерів" за кумів. І, уявіть собі, взяв. Чи треба додавати, що на моїй майже балканській Буковині кум - це святе?


Згодом їхалося кому як. Кум Василь подався в далекобійники. Кум Ігор відкрив базарну ятку. Я тим часом туплюся в монітор і розважаю перспективи боротьби з корупцією. Зокрема, міркую так: та невже кум Ігор, якби він раптом став міністром торгівлі, не знайшов би кілька нещасних вічнозелених тисяч на видання моєї книжки? Та невже кум Василь, якби він раптом став міністром транспорту, не організував би мені якийсь вошивий проїзний папірець на всеукраїнський презентаційний тур? Та невже я сам, якби став президентом, не прилаштував би кума Василя міністром транспорту, а кума Ігоря - міністром торгівлі? Та що б ми тоді були за куми?


На щастя, все, що сьогодні може зробити для мене кум Василь, - це підвезти своїм КамАЗом до ринку, де торгує кум Ігор. А все, що може сьогодні зробити для мене кум Ігор, - це продати вроздріб пляшку олії за гуртовою ціною. Про мене краще й не згадувати: все, що для них обох можу зробити я, - це, користуючись нагодою, передати привіт.



Олександр БОЙЧЕНКО, публіцист

журнал Країна №57, 04.02.2011

Зараз ви читаєте новину «Куми». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода