Пʼятниця, 21 лютого 2020 17:00

Каштан

Минулого тижня його спиляли. Щоправда, науковці просять не плутати солодке й людське з гірким і кінським, тобто castanea sativa з aeskulus hippocastanum, але хто їх там питає. У науковців свій каштан, у мене – свій. Тільки у них ще є, а у мене вже нема. І навіть претензій – теж нема кому висловити. Постарів, струхлявів, підчепив якусь каліфорнійську заразу – от і спиляли.

У написаній 1935 року чернівецькій повісті Ірини Вільде "Б'є восьма" є такий епізод. Виразно автобіографічна героїня – гімназистка Дарка – "спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на порозі вулиці поправляє собі комір, завертає на п'яті і пускається вниз Руською. Перед церквою скручує праворуч". Дарка втішена: праворуч – отже, на вулицю Якоба фон Петровича. З наголосом на "е". Цією вулицею Данко міг дійти до української книгарні або до наступної за нею будівлі – Українського Народного Дому. Або, оминувши вірменський костел, міг піднятися ще вгору й опинитися на вулиці Панській з усіма її кав'ярнями, цукернями і майбутнім Целанівським центром.

Якби ж натомість Данко так і пішов прямо, не звертаючи з Руської, Дарка б запідозрила, що він намилився до тої клятої румунки – дочки префекта Джорджеску. Мала б юна ревнивиця рацію чи ні – цього я не знаю. Зате знаю, що тут-таки за згаданою греко-католицькою церквою, у дворі плебанії, але майже при дорозі, Данко б зауважив пишний каштан, який о цій надвечірній порі вкривав своєю кошлатою тінню дах приземкуватої хатини навпроти. Коли на початку 1939-го румуни запустили по Руській – вони її називали Римською – перший у Чернівцях тролейбус і зняли з цієї нагоди злегка пропагандистську короткометражку, кілька ближчих до хідника каштанових гілок потрапили в кадр, де й дочекалися епохи цифрових технологій.

До речі, та Румунія була, звісно, державою фашистською, але не аж такою, як СРСР, тому, пресуючи українців, заборонити їм молитися рідною мовою все ж не додумалася. Кількість греко-католицьких парафіян постійно зростала, тож і зведена на приватні кошти Тадея Туркула невеличка ампірна церква Петра і Павла у підсумку трансформувалася – за проєктом Володимира Залозецького – у бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці. Каштан стояв собі й спостерігав, як до собору входять молодята, щоб узяти шлюб, або як із нього виносять відспівану Ольгу Кобилянську.

А тоді відбулося велике переселення народів. Одні втікали на захід, інші втікали на схід. І перші, й другі вважали, що гірше, ніж є, вже не буде. Зі знищеного поляками лемківського села до Чернівців разом із "пані добродійкою" прибився православний ієрей. "Хай червона, але ж Україна, а не Польща", – заспокоював себе він. Нова влада передала "культову споруду" московському патріархатові й запропонувала біженцю роботу за спеціальністю. "Хай московський, але ж храм, а не колгосп", – розсудив він у серці своєму і зайняв спорожнілу плебанію.

Згодом "визволителі" взагалі розігнали паству і влаштували в церкві промисловий склад. Але перш ніж це сталося, ієрей правив там служби і часто прогулювався довкола каштана, складаючи тексти проповідей. Під цим каштаном бавилася в дитинстві його дочка, потім – дочка його дочки, потім – народжена дочкою його дочки моя дочка. А потім уже ніхто не бавився, крім пари ворон, на яких я багато зим, попиваючи каву, задивлявся через кухонне вікно. Втім, цієї безсніжної зими не завітали й ворони.

Уже віддавна я не сумнівався, що світ навмисне все робить мені на зло. Дедалі менше в ньому залишається потрібного й улюб­леного, дедалі більше стає зайвого й нестерпного. Аж раптом, автоматично глипнувши в бік відсутнього каштана, я пережив щось на зразок епіфанії. Ні, світ не жорстокий. Навпаки: до кожного, хто з якоїсь причини пожив довше, він виявляє дивовижне милосердя. Рік за роком і крок за кроком світ змінюється, змінюється – і врешті перетворюється у нашому сприйнятті на місце, покидати яке не надто й шкода

Зараз ви читаєте новину «Каштан». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода