Отак сидиш у хаті, щось перекладаєш, редагуєш, тиждень сидиш, два. А тоді зауважуєш розпачливо, що закінчуються кава й сигарети. А кава й сигарети самі себе не куплять, мусиш по них вийти. Минулого, пригадуєш, разу, як виходив, то страшно змерз: під ногами чавкало, з усіх боків підвівало і заліплювало писок чи то вишневим цвітом, а чи мокрим снігом – чимось таким. Тому надягаєш, крім усього іншого, светр і куртку з капюшоном, понуро виплентуєшся надвір – і ціпенієш. Бо надворі, виявляється, вже літо: сонце пече, листя легенько тріпоче, дівчата все поголене заголили, один ти – у светрі й куртці з капюшоном. Стоїш і думаєш: усе, досить, хочу на море.

До речі, про дівчат. Купатися чи бодай мочити ноги мені в житті доводилось у вельми віддалених водоймах, як-от у Тихому й Атлантичному океанах, Балтійському й Охотському морях, в озерах Онтаріо й Мічиган, численних річок – від Колими з Окою до Огайо з Потомаком – уже й не згадуючи. Але для першого, понад 20 років тому, з дочкою і дружиною відпочинку я, звичайно, вибрав чорноморську Затоку. Відносно близько, не надто гаряче, у воді – неглибоко, на березі – м'яко, в їдаленьці – дешево. Якраз для молодої сім'ї з дитиною.

Поселили нас у двокімнатному дерев'яному будиночку. Тобто в одній з його кімнат, від передпокою ліворуч. У кімнаті праворуч уже хтось жив. Жив і не маскувався: на мотузці над ґанком сушилися два купальники, якимсь дивом пошиті майже без використання матеріалу. По обіді з'явилися і їхні власниці. Як я і передбачав: дві розбещені на вигляд дівиці студентського віку. Темніша крізь зуби вицідила:

– Здрасьтє.

Світліша лише зверхньо кивнула головою.

– Пропав відпочинок, – увічливо відповів я, пророчо уявляючи, як вечорами наш будиночок заповнюється довколишніми кавалерами, магнітофонами й гітарами, вином і пивом, реготом і стогоном, шумом і шалом – і скреготом моїх зубів.

Що цікаво, пророцтво загалом збулося: відпочинок справді пропав. Тільки не мій із дружиною, а їхній. Ще того ж дня студентки необачно розстелилися на пляжі поблизу нас. Чим одразу скористалася наша комунікабельна дитина. Вже за 30 хвилин вони разом ліпили з мокрого піску черепаху, бо такої форми в неї був нічний горщик.

– Їх зьвати Каліна-Маліна, – повідомила дочка, коли ми підійшли забирати її

на вечерю.

– В саду ягоди? – уточнив я.

– Ні, ми навчаємося в Одесі, – літературною українською відповіла світліша.

– А у вас така вихована дівчинка, – додала темніша.

Власне на цьому відпочинок наших сусідок і закінчився. Наступні два тижні вони пропрацювали няньками, невпинно вдосконалюючись у мистецтві піщаної скульптури, а також розмальовки, витинанки і гри на сопілці. У вільний від творчості час Каліна-Маліна водили нашу виховану дівчинку на морозиво, стрибали з нею на батуті і, доки ми з дружиною куштували які-не-які коктейлі в затіненому барі, пильнували її обідній сон. Особливою ж суворістю їхній режим відзначався у вечірні години. Привчена вдома, що після слів "на добраніч" у всьому світі настає мертва тиша, дочка вирішила не відступати від цього закону й на морі. Тож, коли після відбою із сусідньої кімнати долинав найневинніший шурхіт, вистрибувала з ліжка, долала гнівним кроком передпокій, гупала в двері і, дочекавшись відповіді, тоном не схильного до жартів наглядача промовляла:

– Всьо споцятку на добляніць! На добляніць, Каліна. На добляніць, Маліна.

Випробовувати долю і вдруге за вечір порушувати внутрішній розпорядок, ясна річ, ніхто не ризикував.

Відтоді ми бачили кілька чистіших пляжів і кілька комфортніших баз, але таких самовідданих помічниць, як ті одеські студентки, більше не зустрічали ніколи й ніде. Певно, все-таки фасон купальника – це в людині не головне

×