Один раз народитися – це ще не чудо. Один раз кожному до снаги. Принаймні кожному, хто народився. А вже порочно чи непорочно – це діло таке. Якщо трапиться достатньо легковірний Йосип, то можна й непорочно. Інша річ – смертю смерть подолати. Тобто воскреснути. Тобто народитися вдруге із приваленого каменем символічного замінника материнського лона. Оце вже справді чудо: за таке гріх не розговітися, хоч би не знати яка виразка чи гіпертонія навертала вас в атеїсти.

Так отож. Давно й не я зауважив, що ледь не головна очевидна різниця між західним і східним християнством полягає в тому, що Захід завзятіше святкує Різдво, а Схід – Великдень. Бо для вихованого не без впливу Спінози західного християнина, особливо в його протестантській версії, вирішальним доказом могутнього існування Бога є не всілякі надприродні фокуси, а прямо навпаки – непорушність законів створеної Ним природи, пізнання яких дозволяє людині поступово розкривати Його задуми, а заразом і давати собі раду в цьому світі.

Натомість для нас, більш-менш православних, кропітка робота над собою і довкіллям – це бездуховна марнота і ловлення вітру. Нам подавай щось таке, щоб одразу й на шару. Щоб вода перетворювалася на вино і щоб двома рибинами й п'ятьма хлібами ми всі могли закусити. І нас можна зрозуміти. Часи, як у тій лемківській пісні, ся змінили, а ми, як у тому радянському анекдоті, ні: діти наші – то ще нічого так на вигляд, не гірші, ніж деінде, а от з усім, що ми робимо головою й руками, справді залишається сподіватися тільки на чудо.

Чи хочу я цим сказати, що з малого усвідомлював себе людиною західної культури й надавав перевагу Різдву? Навряд. Точніше, з одного боку, ніби так, бо колядувати матеріально вигідніше по-любому виходило на Різдво. Але з іншого – у мене в шкільній юності була оспівана "Братами Гадюкіними" блискуча "Ява-350". А як подекуди ще пам'ятають старожили, зима в ту далеку епоху означала пору року з морозом і снігом. Ясно, що в таких погодних умовах кавалер на "Яві" у представниць протилежної статі надмірного ентузіазму не викликав. Зате на Великдень – тримайте, мами, своїх незаміжніх дочок!

Власне, в ніч на пасхальну неділю всі порядні мотоциклісти й виїжджали після зимової сплячки на трасу. Чому в ніч? Бо такий у нас є народний звичай – палити цієї ночі скати. Через що я, до речі, згодом почувався на Євромайдані, мов у рідному селі на Пасху. Як і Януковичу, радянській владі такий звичай не дуже подобався, але наприкінці вісімдесятих вона вже дихала на ладан і боролася із забобонами мляво, без використання розстрільних команд. Не так страшно, як смішно посеред ритуалу біля вогнища виринав із пітьми директор школи чи парторг і, протираючи очі, запитував, як нам не соромно труїти себе попівським опіумом для несвідомих елементів.

– Де ви тут бачите опіум? – відповідали ми. – І взагалі, котрий це з євангелістів заповідав славити Христа вогнем зі старих покришок від трактора "Білорус"?

– То ви тут не з релігійною метою? – задоволено уточнював директор чи парторг.

– Хай Бог милує.

Не заради самовихваляння, а строго заради істини зізнаюся, що в десятому класі я завдяки "Яві" за одну таку ніч показав розподіленій до нас із північних регіонів батьківщини молоденькій учительці три вогнища і дві всеношні, після чого – також за народним звичаєм – трохи перепочив на її ліжку в педагогічному гуртожитку і ще встиг перед світанком завезти до церкви бабцин великодній кошик.

І де вони сьогодні? Першою мене покинула вчителька: не витерпіла сільської долі і достроково розбіглася по русифікованих містах. Тепер уже, мабуть, на пенсії. Потім я розбив "Яву". Торік не стало бабці. А минулого місяця моє село закрили на суворий карантин. У тексті Пасхального Канону є оптимістична обіцянка, що Божі вороги "розвіються, як щезає дим". Можливо. Але схоже, що все, без чого я ще наче вчора не уявляв свого життя, щезає й розвіюється набагато швидше

×