Пʼятниця, 15 травня 2020 17:05

Дванадцять років карантину

Ясно, що виплавляти доменний чавун, будувати атомні авіаносці чи запускати на орбіту штучні супутники Землі бажано в колективі й на робочому місці. Бо самому в домашніх умовах з усім цим досить марудно заводитися. Та й удвох теж: не та продуктивність праці, хоч лусни. Не дивно, отже, що професіоналам, зайнятим чимось подібним, на карантині живеться нуднувато. Відтак їм – і всім іншим трудівникам реального сектора – я без жартів співчуваю.

Натомість собі й решті тих, хто руками вміє лише по клавіатурі клацати, – ні. Тим більше, що ні на яку роботу я вже 12 років і так не ходжу. А все через польського перекладача і голову їхнього ПЕН-клубу Адама Поморського. Коли 1 лютого 2008-го я приїхав на творчу стипендію до Варшави і пожалівся йому, що насилу зміг відпроситися зі своєї доцентської посади, Адам глибокодумно зауважив:

– Людина не для того з'являється на світ, щоби влаштовуватись у ньому на повну ставку.

Наслідки не забарилися. Не ризикнувши перепитати: "А для чого?" – я негайно вислав поштою на батьківщину заяву про звільнення і наступного дня на цілий місяць самотньо зліг, підкошений якимось вірусом, в оплаченій міністром культури Польщі кімнаті. Зліг, але не пошкодував.

По-перше, Варшава – попри всю мою до неї любов – з архітектурного погляду, м'яко кажучи, до найгарніших міст Європи не належить. У теплу пору вона щедро компенсує свою покаліченість зеленню, в околицях Різдвяних свят – ілюмінацією, а от у лютому – нічим не компенсує. Тож варшавський лютий справді ліпше перечекати під ковдрою. По-друге ж, навіть таке – спричинене хворобою – лежання виявилося набагато приємнішим за сповнене здоров'я вставання на першу пару. Одне слово, як це нерідко трапляється, заради вступу в новий життєвий етап мені довелося спочатку відбути суворий карантин, зате потім уже ставало тільки легше.

У березні до мене в гості приїхала дружина. А так склалося, що у Варшаві живе її вуйко. Той дедалі легендарніший вуйко, який за участь в УПА загримів у сталінські табори і мав би, за вироком "визволителів", чиї безсмертні нащадки оце недавно відсвяткували дєнь побєди, ледь не дотепер прохолоджуватися в поселеннях Красноярського краю. Однак завдяки довоєнному польському громадянству його після хрущовського ХХ з'їзду випустили до Польщі. То я вирішив зробити вуйкові сюрприз і, домовляючись по телефону про візит, не попередив, що нас буде двоє.

– А ти чого тут? – відчинивши двері, запитав свою племінницю він. – Пощо було дурно гроші на дорогу витрачати?

– Як це пощо? – здивувалася моя дружина. – Бо я заміжня жінка, а чоловіка свого місяць не бачила.

– Місяць? – саркастично всміхнувся колишній гулагівський в'язень. – Мене "стрибки" як у 45-му з криївки витягнули, так я свою жінку до 57-го не бачив. Місяць…

Вуйко, до речі, й нині в порядку: розміняв навесні другу сотню, регулярно переглядає новини і сам ще потрафить приготувати повноцінний обід. Схоже на те, що Верховний Суддя його не просто реабілітував, а й фізично скасував йому весь стоїчно витриманий у замкненому просторі термін.

Цим я, власне, й підбадьорююсь на карантині. Тобто не новинами й готуванням обідів, а постійним нагадуванням собі, що іноді на людську долю випадають трохи важчі випробування, ніж безвилазне сидіння вдома перед комп'ютером. Особливо, якщо безвилазно сидіти вдома перед комп'ютером – це і є саме те, про що ти 12 років тому мріяв.

Зараз ви читаєте новину «Дванадцять років карантину». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода