Ясно, що виплавляти доменний чавун, будувати атомні авіаносці чи запускати на орбіту штучні супутники Землі бажано в колективі й на робочому місці. Бо самому в домашніх умовах з усім цим досить марудно заводитися. Та й удвох теж: не та продуктивність праці, хоч лусни. Не дивно, отже, що професіоналам, зайнятим чимось подібним, на карантині живеться нуднувато. Відтак їм – і всім іншим трудівникам реального сектора – я без жартів співчуваю.
Натомість собі й решті тих, хто руками вміє лише по клавіатурі клацати, – ні. Тим більше, що ні на яку роботу я вже 12 років і так не ходжу. А все через польського перекладача і голову їхнього ПЕН-клубу Адама Поморського. Коли 1 лютого 2008-го я приїхав на творчу стипендію до Варшави і пожалівся йому, що насилу зміг відпроситися зі своєї доцентської посади, Адам глибокодумно зауважив:
– Людина не для того з'являється на світ, щоби влаштовуватись у ньому на повну ставку.
Наслідки не забарилися. Не ризикнувши перепитати: "А для чого?" – я негайно вислав поштою на батьківщину заяву про звільнення і наступного дня на цілий місяць самотньо зліг, підкошений якимось вірусом, в оплаченій міністром культури Польщі кімнаті. Зліг, але не пошкодував.
По-перше, Варшава – попри всю мою до неї любов – з архітектурного погляду, м'яко кажучи, до найгарніших міст Європи не належить. У теплу пору вона щедро компенсує свою покаліченість зеленню, в околицях Різдвяних свят – ілюмінацією, а от у лютому – нічим не компенсує. Тож варшавський лютий справді ліпше перечекати під ковдрою. По-друге ж, навіть таке – спричинене хворобою – лежання виявилося набагато приємнішим за сповнене здоров'я вставання на першу пару. Одне слово, як це нерідко трапляється, заради вступу в новий життєвий етап мені довелося спочатку відбути суворий карантин, зате потім уже ставало тільки легше.
У березні до мене в гості приїхала дружина. А так склалося, що у Варшаві живе її вуйко. Той дедалі легендарніший вуйко, який за участь в УПА загримів у сталінські табори і мав би, за вироком "визволителів", чиї безсмертні нащадки оце недавно відсвяткували дєнь побєди, ледь не дотепер прохолоджуватися в поселеннях Красноярського краю. Однак завдяки довоєнному польському громадянству його після хрущовського ХХ з'їзду випустили до Польщі. То я вирішив зробити вуйкові сюрприз і, домовляючись по телефону про візит, не попередив, що нас буде двоє.
– А ти чого тут? – відчинивши двері, запитав свою племінницю він. – Пощо було дурно гроші на дорогу витрачати?
– Як це пощо? – здивувалася моя дружина. – Бо я заміжня жінка, а чоловіка свого місяць не бачила.
– Місяць? – саркастично всміхнувся колишній гулагівський в'язень. – Мене "стрибки" як у 45-му з криївки витягнули, так я свою жінку до 57-го не бачив. Місяць…
Вуйко, до речі, й нині в порядку: розміняв навесні другу сотню, регулярно переглядає новини і сам ще потрафить приготувати повноцінний обід. Схоже на те, що Верховний Суддя його не просто реабілітував, а й фізично скасував йому весь стоїчно витриманий у замкненому просторі термін.
Цим я, власне, й підбадьорююсь на карантині. Тобто не новинами й готуванням обідів, а постійним нагадуванням собі, що іноді на людську долю випадають трохи важчі випробування, ніж безвилазне сидіння вдома перед комп'ютером. Особливо, якщо безвилазно сидіти вдома перед комп'ютером – це і є саме те, про що ти 12 років тому мріяв.
1 
1
Коментарі