Рівно півжиття тому, в четвер, я одружився. Крім того, пам'ятаю про своє весілля таке: надворі була огидна погода, в церковному календарі – Великий піст, в економіці й політиці – велика криза. Я був у джинсах і светрі, наречена – аналогічно. Хоч би щось за півжиття змінилося.
Гостей ми багато не накликали. Якщо бути точним, то накликали двох. Не накликали б, може, і їх, але хтось мусив у графі почесних свідків розписатися. Свідки – і він, і вона – виявилися дотепними. Він, перш ніж поставити свій доленосний автограф, визирнув у загсівське вікно на вкриту бруківкою пішохідну вулицю і відсторонено сказав:
– Не аж так і високо.
– Але ногу зламати можна, – підтримала розмову вона.
– Дилема, – погодився він. – Так чи сяк, а щось чоловік мусить собі зламати: або ногу, або судьбу.
За це ми, коли у нас, як і належиться, шість місяців потому народилася дочка, попросили наших свідків стати їй хрещеними батьками. Погодилися.
Натомість декотрі родичі й друзі трохи образилися, мовляв, куди це годиться – приховувати факт святого таїнства від близьких людей? Один сільський кревний навіть майже пригрозив:
– Ти що, не знаєш? Це ж закон: як весілля відгуляєте, так і будете жити. От чекай, я тобі покажу, як треба женитися!
І слів на вітер не кинув: показав. Половинку свою він, видно, шукав дуже ретельно, бо привіз її здалеку, з якогось міста на сході. Гуляли цілим селом три дні і ще хотіли. На четвертий, ближче до обіду, щасливий молодий очуняв і не без подиву зауважив, що молодої та її дорожньої валізи ніде нема. Так дотепер ніхто й не знає, що сталося. Аби якось підбадьорити кревного, я висловив припущення, що його недосуджена в глибині душі була етнографинею: провела польове дослідження головного буковинського обряду – і поїхала назад додому класифікувати зібраний матеріал. Втім, кревний не надто підбадьорився і відтоді запекло холостякує.
А вже яке весілля справила собі пара моїх університетських друзів – то це могла б вийти штука, сильніша за "Фауста" Ґете. Тобто, строго кажучи, не одне весілля, а два.
Бо на перше наречений не з'явився: мама не пустила. Тато там був добряк, радше міг би й пустити. Але татова думка в тій сім'ї нікого особливо не цікавила. Ну то ми – група голодних студентів – постовбичили з годинку під церквою, покурили, а тоді вхопили наречену попід руки і потягнули до ресторану. Все одно столи вже були накриті – хто би то мав спожити? Тільки тамаду довелося виштовхати за двері й попередити музикантів, щоб відклали свій лагідний і ніжний вальс до наступного разу.
І наступний раз таки настав. Наречена місяць погнівалася і подобріла, наречений ублагав маму – і всі ми зустрілися знову, вже в повному складі. За мить до реєстрації шлюбу тато нареченого обмацав кишені власного піджака й винувато промимрив:
– Здається, я загубив гаманець.
На що мама – викладачка зарубіжної літератури – голосом персоніфікованої світової скорботи відповіла:
– Тєряют больше іногда.
Поза тим усе минуло гладенько. Невдовзі після весілля молодята виїхали за кордон: вона – до Польщі, він – до Німеччини, де й досі, як сказав би відомий кінематографічний барон, живуть у злагоді й любові. Вона – з поляком, він – із німкенею.
І так далі. Скільки ж я бачив пишних весіль, герої яких згодом або розбіглися, або не розбіглися, але так себе навзаєм замучили, що ліпше би розбіглися. Ні, звичайно, вся ця урочиста церемонія хоч кого здатна розчулити: Мендельсон, фата, шампанське, батьки плачуть, зграйка дружок щебече, чиїсь діти під ногами повзають, цукерки збирають… Однак чутки про її вплив на майбутнє подружнє життя, схоже, дещо перебільшені
2 
1
Коментарі
1