Ексклюзиви
Пʼятниця, 04 березня 2011 21:41

Березневі асоціації

Соромно зізнатися, але котів я, у принципі, не люблю. От Гемінґвей - той любив. І Кіплінг любив, і Купрін. А я не люблю. Бо більше люблю собак. Що підштовхує мене до невтішних висновків із приводу власного психологічного портрета. Оскільки собака - свинорилих гопницьких мутантів я тут до уваги не беру - це зазвичай слухняний друг людини, а кішка загадково гуляє сама по собі. То важко не погодитися з думкою відповідних спеціалістів, що собакофіли - це потенційні диктатори, які вимагають від оточення беззастережного послуху. Натомість котофіли - це схильні до рівноправного партнерства демократи, від народження готові поважати чужі світоглядні позиції.

Звісно, на подібні зоопсихологічні закиди я міг би відповісти так: згоден поважати світоглядні позиції кота і ставитися до нього як до партнера - за умови, що й він, кіт, нарівні зі мною платитиме за квартиру, віддаватиме частку кредитного боргу і сам купуватиме собі свій "Віскас". Але, здається, це буде ще один доказ моїх диктаторських замашок. Ну, так чи інакше, а з кожного правила бувають винятки. Мій виняток полягає в тому, що одного-єдиного за все життя кота я все-таки в міру своєї тодішньої інфантильності любив. І ось уже 16 років, як утратив.

Або ні: винятком був радше сам цей кіт Платон, названий, певна річ, не на честь хрестоматійного героя українського соцреалізму, а на честь давньогрецького філософа-ідеаліста. Власне, кіт Платон був не зовсім котом, хоч і вмів нявкати, муркотіти, ловити мишей і не платив за квартиру. Не знаю, як це вдалося матінці-природі, але Платон синтезував у собі найкращі риси пса й кота. Він був самостійний, як кіт, і вірний, як пес. При цьому, на відміну від пса, його не треба було двічі на день вигулювати, а на відміну від кота, він абсолютно точно розумів мої слова. І не лише слова: коли до нас у гості приходила одна неприємна мені родичка, Платон завжди знаходив можливість якщо не вкусити її за ніс, то бодай подряпати.

Дивовижно лагідний до мене, Платон був безкомпромісним вуличним бійцем і частенько повертався під ранок весь обдертий і побитий. Його величезні із сіро-блакитним відблиском очі займали половину обличчя (бо ж не морди) і були здатні виражати які завгодно гами почуттів від "до-мажор" до "мі-бемоль мінор". Я - принаймні так це виглядало збоку - відповідав на його почуття взаємністю: пускав до себе в ліжко, дозволяв подрімати на робочому столі й після важких поранень годував червоною ікрою.

Але 16 років тому в мене народилася дочка. За порадою добрих людей - "це ж кіт: стрибне в колиску і задушить дитину" - я заборонив Платонові заходити до спальні. Два дні він розпачливо шукав мого погляду, щоб зрозуміти причину такої різкої зміни в наших стосунках. Я натомість боягузливо відвертав очі, бо що міг йому сказати? На третій день кіт Платон вийшов із дому й більше не повернувся. Не хочу фантазувати на тему його подальшого життя і смерті. Скажу тільки, що завдяки Платонові я, здається, зрозумів, чим справжня доросла любов відрізняється від інфантильного почуття приватної власності. Не вкладанням до ліжка і не годуванням червоною ікрою, а присутністю або ж відсутністю довіри.

 

Зараз ви читаєте новину «Березневі асоціації». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

14

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода