Закінчилася їжа, а вдома – гості. Треба хліб, мандарини й вино. До крамниці йдемо компанією. Одна з гостей захоплюється фотографією. Біля мого будинку – мечеть, надвечір підсвічується зеленим. Матимемо чудові знімки.
Брама храму виявляється відчиненою.
– Молодые люди, вы что здесь делаете? – з підсобного приміщення виходить хлопець. – Зайдите, вам экскурсию проведут.
На вході роззуваємося, як належить. Ступні тонуть у килимі з червоним ворсом. Нас підводять до високого чоловіка з довгою сірою бородою, що зливається з халатом. На вигляд йому не більше 35.
– Видите, у нас здесь практически голые стены. Ничего лишнего, никакого золота, – "екскурсовод" сідає на килим, ми – теж. – Потому что все, что отвлекает от познания сути – происки злых сил. Вокруг нас всегда крутятся джинны, предлагают бездну искушений. Иными словами, фасаббих бихамди раббикя вастагфирх, – чоловік переходить на арабську.
Це вже перестає бути схожим на екскурсію.
– Знайте, принять ислам крайне просто, – за півгодини каже. – Стоит лишь сказать фразу: "Нет господа, кроме Аллаха, и... – робить першу за весь час паузу. – Ну, так что? – питально зводить брови.
– Та ми за хлібом вийшли, – піднімаємося і починаємо задкувати до виходу.
– Вы еще не совсем готовы. Ничего, стать мусульманином можете в любой момент. Произнесете эту фразу – и все. Кстати, у нас на втором этаже – кулинария. Колбаса по нашей рецептуре считается самой правильной и полезной.
Обіцяємо пам'ятати про це й виходимо на вулицю.
"Все продумано: не хочете приймати нашу віру, то хоч ковбаси купіть", – від цієї думки сміюся вголос. І раптом підковзуюся на довгих дерев'яних сходах, що сполучають гору Щекавицю й Поділ. Хапаюся за поручень. Ключі, які тримав у долоні, падають глибоко вниз, у сніг. Довго шукаю їх, але так і не знаходжу.
1 
1
Коментарі
1