Дванадцятий маршрут

Пуща-Водиця – ліс – непрестижний спальний район Виноградар – довга вулиця Фрунзе – Контрактова площа. Такий маршрут столичного 12-го трамвая. В неділю по обіді у ньому гамірно: після відпочинку на природі люди повертаються до столиці. Одразу за лісом, біля кількох наливайок, підсідає дідок. У руці – загорнутий в целофан магазинний бутерброд, в очах – підживлене алкоголем бажання спілкуватися. Сідає на вільне місце і вдив­ляється в попутників.

На початку вагона сидять студенти-­кіношники. Поставили камеру на проході, обговорюють відзняте. Російською.

– Та як ви смієте? Говорити мовою окупанта? Ви на чиїй землі? – на весь вагон кричить дід. – Ті суки в нас Крим забрали, Донбас забирають, а ви по-їхньому?

– Любите врагов своих, сказано в Биб­лии, – подає голос чоловік у червоній куртці позаду діда.

– Любітє врагов. Ну як це так? Як так можна, а? – дід захлинається емоціями ритмічно: після кожного прожованого шматка. – Любітє врагов… Що ж це проісходе? Чоловіки, скажіть!

Народ, зітхаючи, понуро дивиться у вікна. Доївши бутерброд, зі словами "розіб'ю зараз ту кляту камеру" дід іде до студентів. На півдорозі зупиняю його рукою:

– Ну куди ви?

– Так вони… – на губах лишилися крихти хліба. Крізь кошлату блакитну кофту проглядається пузце. Такі не нападають. – Я розумію, ворога можна поважати. Але любіть? Та кишки їм треба повидирати!

– Сказано в Библии: "Не убий!", – знов подає голос чоловік у червоній куртці.

– І не просто любити треба, а й молитися за них, – це вже літня пасажирка.

Дід спохмурнів і невдовзі вийшов із трамвая. Я спробував уявити схоже в Росії: щоб чоловіка в громадському транспорті присоромили за наїзди на "хохлів". Не вдалося.

Кінцева. Чоловік у червоній куртці підходить до мене.

– Нічого, він ще пообурюється, а тоді, може, й замислиться. Всього найкращого.

У нього виявилася чудова українська.

×