Письменник Борис Лавреньов колись зробив таке, що в молодості викликало в мене подив. Він заповів рідному Херсону свої меблі та бібліотеку, хоча ще з 1920-х жив у Москві. Херсонці в колишньому будинку Лавреньова влаштували знаний "диванчиком Пушкіна" літературний музей. Насправді – Вяземського. Лавреньов придбав його в НЕПманські "буремні двадцяті" на аукціоні в Москві. Про те, що на ньому стопудово іноді сидів Пушкін, враховуючи його дружбу з Вяземським, херсонці дофантазували самі.
Разом із меблями Лавреньов заповів херсонцям пам'ятати про себе в побуті. Про це я став здогадуватися, коли почув, як дівчата призначають побачення хлопцям "ну там, під гімназією Лавреньова" – тоді простою середньою школою. Бо генії місця – це ті, кого городяни весь час згадують у побуті. І живуть, і діють вже інакше, з оглядкою на свого генія. Ідеш на побачення до дівчини й трошки нервуєшся – чи не вчинить вона з кавалером так само, як снайперка Марютка з повісті Лавреньова "Сорок перший". Про що кіно? Про війну і про любов. Наприкінці фільму вона його вбиває.
Не знаєте, що таке Лесин ясен? Значить, ніколи не були в Луцьку. Звісно, Леся в нас одна – та, що на 200 гривнях. І ясен її росте під брамою замка Любарта. І кожному варто поїхати туди й побачити: сім'я Косачів мешкала на площі перед найбільшим у середньовічній Європі замком. У ньому навіть з'їзди монархів відбувалися. І запідозрити, що пролетарське трактування її творчості, прибічниками якого були всі радянські училки укрліт, а дехто з них не позбувся цього й досі, – м'яко кажучи, тенденційне. Досвітні огні, звісно, горять. Але не може рости пригнобленим пролетарем дитина, чиї батьки жили через дорогу від величного римо-католицького собору Петра й Павла. Навряд чи було в тодішньому Луцьку центровіше місце. Навряд чи є в нас письменниця, твори якої більше просякнуті старожитною шляхетністю. Яка там пролетарщина, як не соромно дурити першокласників?
Може здатися, що генії місця – то всуціль письменники з грошових купюр, або їх менш везучі колеги, які потрапили тільки до шкільних хрестоматій. Але на прикладі київського архітектора Городецького чи його харківського колеги Бекетова можна переконатися: це не так. А в Бердянську такими культовими особами стали моряки – два Петра Петровичі Шмідти, батько й син, адмірал і лейтенант. Буде дуже прикро, якщо в рамках декомунізації з тамтешнього музею виплеснуть лейтенанта, який ні дня більшовиком не був, бо його розстріляли раніше. Бердянці бережуть навіть гігантську бронзову контргайку з гребного вала, яка луснула, коли лейтенант посадив пароплав на міляку. Не уявляю Бердянськ без тої гайки. Добре, що Шмідту-старшому, адміралу, декомунізації боятися не варто. Бо весь центр міста досі вимощено бруківкою, яку він, будучи капітаном порту, наказав доправляти з Італії замість баласту. До нього вітрильники везли від нас зерно, а поверталися порожніми, з піском замість баласту. Наче на Бердянській косі свого піску мало.
Може здатися, що генії місця бувають лише у великих містах. Але приклад нобелівського лауреата з літератури Шмуеля Аґнона й геніального скульптора Йозефа Пінзеля в Бучачі показує: навіть невелике містечко може мати їх цілий пантеон, підкріплений ще й коньячним заводом. А в Колочаві на Верховині вшановують чеського класика Івана Ольбрехта. Тобто свого генія може мати й село. Просто жителям не треба втрачати пам'ять.
Як же мене курвлять людці, які й за умови перейменування тягнуть у наш простір якщо не забутих цариць і незнищенних комсомольців, то цитати з пісень композитора Юрія Антонова про абрикосові й виноградні вулиці. А можна Дніпропетровськ, але без Петровського? Можна – Безпетровськ.
Невже так важко поцікавитися тисячолітньою історією землі, на яку тебе закинуло, чи хоч у краєзнавців спитати? А небажання розлучатися з Розою Люксембург, Карлом Марксом чи Сергієм Кіровим взагалі заводить мене в глухий кут. Це вже точно генії не наших місць і нам від них нічого не треба
2 
1
Коментарі