Ексклюзиви
Неділя, 19 червня 2011 16:23
Юрій Андрухович
Юрій Андрухович
Письменник

На східних межах

Коли наприкінці 1990 року в одному з віршованих листів до вигаданого приятеля я написав, що "Україна - країна бароко", цей рядок містив не саму лиш іронію. І коли 1998-го я повторив слідом за сербським письменником Данилом Кішем, що "мене з дитинства ваблять руїни", також мав на увазі передусім їх - замки. Не знаю, чим це пояснити. Швидше, цього не можна пояснити нічим, але серед об'єктів нашого живого й напівживого світу мої найбільші здивування належать їм. При цьому країна, що я її так безвідповідально означив країною бароко, жодним чином не підкреслює своєї до них любові - радше навпаки. Саме тому наші замки майже завжди тотожні руїнам.

Ті ж, які дотривали хоча б частково збереженими, були досить часто пристосовані під в'язниці, виправні колонії, інтернати або всілякі цілком безнадійні госпіталі - психіатричні, венеричні, туберкульозні. Радянська влада ставилася до замків, як до блудних вояків розгромленого чужого війська. В її очах вони не мали стосунку до жодної з офіційно насаджуваних вартостей і видавалися історичним непорозумінням. Тому вона принижувала їх як могла. Дарувала їм дальше животіння ціною послідовного знущання.

Однак замків, яким навіть цього даровано не було, значно більше.

Залишки мурів, порослі різнотрав'ям, лопухами й ліліями заглибини ровів, здеформовані силуети веж, завалені купами сміття галереї та брами - усе це було й залишається для мене вкрай важливим, навіть необхідним подразником. Скільки їх було в моєму житті, відповісти непросто, хоч рахунок можна, мабуть, вести на десятки. Якби я був педантичніший - то, напевно, склав би з них цілу колекцію, прокласифікував би в часі, просторі та розкинутій поміж часом і простором власній біографії: шляхетсько-бандитські гнізда, магнатські резиденції, фортифікаційні примари на обріях і пагорбах. Замки - не зроблю тут жодного відкриття - досі залишаються невід'ємною від європейського ландшафту ознакою сталості. Здається, що західніше в Європі ми опиняємося, то більше їх навколо нас. З огляду на це можлива і зворотна перспектива: Україна як терен їхнього найсхіднішого проникнення. А відповідь на неодноразово в останні роки поставлене й покинуте напризволяще запитання - де проходять східні межі Європи? - можна би сформулювати й так, що вони насправді там, куди дотягується крайній контрфорс від східного муру останнього з найсхідніших замків.

Наших замків (або, частіше, того, що від них залишилося) найбільше на Закарпатті, в Галичині, на Волині й Поділлі, потім - усе східніше - від них не залишається навіть руїн, тільки випадкові згадки в малодоступних хроніках або фантастичні перекази з привидами і заклятими підземеллями. Що рівнинніший ландшафт, то менше шансів  дотривати. Східніше Дніпра не залишається вже навіть і переказів.

Пам'ятаю шкільну екскурсію до Галича і як ми ховалися від учительок, аби покурити за подірявленим муром. Пам'ятаю щорічні наїзди зі Львова до Олеська - товариство завжди було інше, а вірші й вино все ті ж. Пам'ятаю нестерпно дощове літо, коли ми об'їздили все Закарпаття, а кінцевою метою завжди був інший замок. В Ужгороді, Невицькому, Виноградові, Мукачевому, Королевому, Хусті - замки були, ясна річ, усі інакші, в деяких повідкривали музеї, в інших гадючники, а в деяких нічого не відкривали, в них просто гуляв вітер і росли дерева.

Замки - це знаки. Їхній прихований зміст іноді унаочнюється, але від того не перестає бути таємницею.

Зараз ви читаєте новину «На східних межах». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

29

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода