Ну, що вам сказати про Женеву? Ми бачили її трохи ввечері, трохи вночі і трохи наступного дня. Проте встигли досить багато пройти пішки, ще й заглибитись у підземелля її кафедрального Святого Петра, де нас підстерігала приголомшлива археологічна колекція. У нашому товаристві з трьох осіб виявилося аж двоє археологів - я і хлопчина з Литви. При цьому я археолог колишній, а він - майбутній. При цьому я археологом так і не став, тільки мріяв. А він обов'язково стане, а можливо, вже ним стає. До Женеви він приїхав, щоб вивчити французьку мову, бо має намір зосередитися на археології первісної людини, а найкраща у світі школа в цій галузі - за його словами, французька. І я не маю підстав йому в цьому не вірити.
Та повернімося до Женеви як такої.
Якщо в певному місті з тобою нічого не трапляється, то можна хоча б відвідувати музеї. Женеви це, однак, не стосується.
Попереднього вечора ми прямісінько з вокзалу поїхали трамваєм угору по Рю де Лозанн і невдовзі опинилися між кількох сотень лікарів, що святкували, здається, власну річницю. Тобто лікарі були без кордонів. Ні, не репортери, про яких ми чуємо дедалі частіше завдяки нашій владі, а саме лікарі. Насправді це пишеться Medecins Sans Frontieres - "Лікарі без кордонів". І вони затягли нас на своє вино без кордонів, і ми пили його без кордонів, а вони кружляли навколо, порушуючи всі можливі кордони, з дітьми та собаками, велетенська медична родина без кордонів, діти різних народів, усі кольори та відтінки шкіри, що зголосилися рятувати людське життя у найжахливіших дупах світу. Там, де місцеві уряди - дупа, державна медицина - дупа і суспільна солідарність приблизно така ж. І вони, ці ангели в камуфляжах замість білих халатів, кидаються під кулі, проповзають поміж протипіхотними мінами, стрибають з гелікоптерів у збурунені повінню води або роблять штучне дихання туберкульозникам у в'язницях та виправних - слово ж яке! - колоніях. І вони, мабуть, усі пошизіли, бо чинять це не з примусу, а добровільно. І ви нізащо не здогадаєтеся, задля чого й навіщо. Ні, не задля грошей і не задля нагород, і не задля того, що в нас заведено називати славою, популярністю чи піаром.
А, уявіть собі! - заради того, щоб рятувати. Бо в нормальних людей ще є, виявляється, така потреба на рівні інстинкту. Гаразд, ви маєте рацію - насправді вони, як це називають, просто чистяться, себто покращують собі карму. Ну, звичайно. Це під їхнім впливом я щойно збився на всю цю патетику. Це вони приспали мою недовірливу і скептичну пильність усіма своїми ангельськими кружляннями.
Ще там виникла шкільна приятелька Алеша, словенського поета, тож ми вирішили, що світ і справді зовсім тісний, якщо ми вже й тут зустрічаємося з однокласницями друзів. Але вона, однокласниця, не могла залишатися допізна, бо рано-вранці вилітала до Сомалі. Точніше, вилітала вона до столиці Кенії Найробі, а звідти якимись автошляхами й саванами до Південного Сомалі з його епідеміями, голодом, СНІДом, піратами та 30-літніми громадянськими війнами. Сподіваюся, що з нею нічого лихого там не станеться.
Тобто для мене Женева вже лежить у Кенії. Женева - це такий великий похідно-польовий медпункт, звідки філантропічні тропічні лікарі вирушають перед світанком у вигорілу напівмертву савану.
2 
1
Коментарі
35