У своїх записниках письменник та журналіст Сергій Довлатов згадував напис, який бачив на табличці в одному з периферійних музеїв. Текст такий: "Личные вещи партизана Боснюка. Автомат партизана Боснюка.. Гвоздь, который вынули из его головы после гибели". Свою нотатку Довлатов коментує так: широко, мовляв, жив партизан Боснюк. Це згадалося, коли прочитав: у музеї Кам'янця-Подільського поповнилася експозиція. Тепер там під склом є стакан та ручка – предмети, котрими користувався під час свого візиту до міста президент України Віктор Янукович 13 жовтня 2011 року.
Мені цікаво, що підписав цією ручкою Віктор Федорович у Кам'янці. Угоду про асоціацію України та ЄС? Документи, котрі скасовують "харківські угоди", "мовний закон" чи остаточну ліквідацію Нацкомісії з моралі? А може, саме в древньому Кам'янці-Подільському, котрий більше року навіть був столицею Української Народної Республіки (УНР), Янукович нарешті підписав тією ручкою все, що треба для відставки Дмитра Табачника з посади міністра освіти та науки України? Було б символічно. А ще й запити це рішення зі склянки, котра стоїть біля історичної ручки...
Нічого цього Віктор Федорович Янукович не зробив. Він навіть нічим не допоміг Кам'янцю-Подільському: день, у який президент користувався цими простими предметами, не став визначним у житті міста. Для чого ж тоді переведення звичайної ручки, яку він брав до руки, і склянки, з якої пив воду, у розряд музейних експонатів? Це предмети, які мусили б мати як історичну, так і, без перебільшення, сакральну цінність для кам'янчан та гостів міста, українців та іноземців.
Давайте домовимося: сакралізує президента України лише одна людина в нашій країні, котра жодним боком не причетна до його родини. Це Ганна Миколаївна Герман. Робить вона це безкорисно, на громадських засадах, а щирість та затятість пані Ганни у звеличуванні Віктора Федоровича мимоволі викликає повагу. Інші люди, скажімо, автори книжок про Януковича як знавця творчості Конфуція, стараються або з притаманного совкам підлабузництва, або для перестраховки, або через власне невігластво. Не хочеться вірити, що ручку Януковича зробили музейним експонатом невігласи, проте до того йде.
Ви можете сказати: а люлька Сталіна? А олівець Леніна? А музей подарунків Брежнєву? А кепка Мао чи пивний кухоль Гітлера? Зрештою, особисті речі видатних людей, не лише причетних до політики, так чи інакше претендують на те, аби стати музейними експонатами. Проте коли йдеться про особу Януковича, то навряд чи пил з-під коліс його автомобіля, використана серветка мають бодай невеличке сакральне навантаження або, як варіант, наділяються магічними або цілющими властивостями. Наприклад, випив зі склянки після Віктора Федоровича – загадуй бажання. Чи написав рукою, яку він тримав у пальцях: "Хочу вертоліт!" - і маєш його наступного ранку. За бюджетний кошт.
Віктор Федорович – чоловік високого зросту, проте нічого великого і видатного не зробив. І навряд чи зробить. Він навіть не може називатися великим диктатором. Бо велич диктатора в умінні вести за собою маси, котрі вірять у нього та приймають за істину його слова. Звісно, приходить розчарування. Та на певних етапах всі великі диктатори бувають в масовій свідомості людьми непогрішимими й непідсудними. Але Віктор Федорович не лідер в Україні, тим більше – не авторитет для Росії, Європи, Америки. З ним рахуються хіба всередині країни. І то швидше з переляку, а не тому, що поважають і він говорить якісь варті уваги речі. Ручками він може підписувати хіба рішення, котрі глибше занурюють країну в твань корупції, беззаконня, безкультур'я. Не дарма саме в часи президентства Віктора Федоровича нашу з вами прекрасну країну майже офіційно визнали країною третього світу.
Скляний стакан та пластмасова ручка з відбитками пальців Януковича – що завгодно, тільки не музейні експонати. Бо ані вони, ані людина, котра ощасливила їх своїми доторками, не несуть жодного змістового навантаження для українського сьогодення, минулого та майбутнього. Хіба що, коли місце Віктора Януковича в історії все ж таки пропишуть у шкільних підручниках та серйозних наукових працях, згаданий факт може свідчити про агонію останніх радянських людей, котрі отримали владу в країні, але не знають, в якій.
Підтверджується прикрий факт: кожен десятий українець таки лишився радянською людиною за своїми соціально-психологічними характеристиками. Дозволяють бачити пластмасові ручки в музеях, а тому, хто мав честь їх тримати, зводити прижиттєві мавзолеї.
2 
1
Коментарі
26