"Я хочу померти. Тiльки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу i пiдуть. А далi? А що тодi? Лежиш у домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi, скрипучi, i ти встаєш i спускаєшся вниз, начебто в погрiб, а там, серед мороку густо людей, тих, що померли колись", — написав 1969 року Віктор Близнець у повісті для дітей "Звук павутинки". А за 12 років, 2 квітня 1981-го, він власноруч обірвав своє життя — повісився неподалік дому, у Бабиному Яру в столиці.
— Він був людиною дуже інтенсивного внутрішнього життя, навіть надміру вразливий, — розповідає літературознавець Володимир Панченко, 58 років, який знав Віктора Близнеця за життя. — Є такий термін "низький больовий поріг" — у нього це було, і до болю іншого теж. Крім того, він був неймовірно самокритично налаштований, з листів це добре видно. Його самоїдство наростало, і до такої критичної межі, коли сталося самогубство. Останнього листа я отримав від Віктора за три місяці до трагедії. Він писав: "Настрої бувають похмурі, аж до чорної депресії, коли хочеться на все, і на себе, махнути рукою". Коли це читаєш тільки отримавши листа, то розумієш, що людина в тяжкому стані, які в кого тільки не бувають. А виявилося, що ці настрої були настільки депресивними, що він для себе виходу не бачив. Також на Віктора дуже сильно вплинуло самогубство Григора Тютюнника за кілька років до цього. Він дуже його шанував, у них були дуже добрі стосунки. Очевидно, цей "приклад" Тютюнника на нього теж подіяв.
В одному з листів до приятеля Василя Базилевського, теж письменника, Близнець скаржиться, що "жінка вимагає квартиру". Володимир Панченко не хоче про це заглиблюватися:
— Я познайомився з Раїсою Близнець уже по смерті чоловіка. Вона дуже опікувалася збереженням його спадщини, пам'яті про нього. Але знаю, що у Віктора Близнеця була дуже непроста домашня ситуація. Мав проблеми з сином — дивакуватий, трохи не від світу цього, Юрко не міг відшукати себе в житті — батько переживав, бо й сам був такий.
До столиці Віктор Близнець приїхав із села. Студентом оженився на киянці. Перші роки жили всі разом — із дружиною, її матір'ю та маленьким сином — в одній кімнаті, у комуналці в провулку поблизу Київського цирку. Там була страшна тиснява — стояли стіл, диван, дитяче ліжечко, розкладачка, описував у спогадах Василь Маковецький. Нині йому 82 роки, а тоді, 1957-го, він був журналістом-початківецем і деякий час жив у Близнеців. Якось казав, що кидатиме роботу. Віктор умовив його залишитися, запросив до себе: Василеві не було де зупинитися в столиці.
— Поки що поживеш у нас, якось переб'ємося, — переконував Маковецького Близнець. — Мама і Рая спатимуть на дивані, я на стільцях, а ти на розкладушці під столом. А хочеш, я під столом, а ти на стільцях? Усе ж тепліше, ніж у редакції чи на вокзалі.
Василь обрав розкладачку. Вранці, прокинувшись, набив ґулю об стіл. Близнець тільки підсміювався: у таких умовах він жив і вони, виглядало, його не обтяжували. На витонченого інтелігента, згадує Маковецький, він не був схожий: "Рука у Віктора була зовсім не письменницька, при невисокому його зрості несподівано міцна й велика, доброго селянського ліплення рука. Коли йому в розмові щось не подобалося, він опускав очі долу і починав сердито посапувати, ніби задихувався".
Дружина Раїса Близнець, 76 років, вважає, що до самогубства її чоловіка довели переслідування.
— Він по-дитинному сприймав увесь світ, — розповідала на роковинах його смерті 2003-го. — Мав незаяложену, світлу натуру, дуже безпосередню, що часто шкодило йому у звичайному житті. Коли він ішов на зустрічі в школу, з молодшими чи старшими школярами, кожного разу хвилювався, ніби перед якимось іспитом. Він був надзвичайно відкритим, прямим і безпосереднім. У ті часи, особливо в розпал застою, такі вважалися ізгоями. Наприклад, працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" читали багато людей, але тихцем, а у Віктора вона запросто лежала на столі. Він був чудовою мішенню для стукачів. Нас зняли з квартирної черги, запропонували покинути роботу, він потрапив у чорні списки, кілька років ніде не друкували. Якщо в редакції щось і ставили в номер, то цензори тоді пильно за цим слідкували — все вигримували. Весь час викликали в райком, збирали там ветеранів, які його ганьбили, дорікали. Якось його викликали в ЦК комсомолу і запропонували написати покаянного листа. Віктор не погодився. Після цього тиск ще й посилився. Він опинився фактично в ізоляції. Колеги, журналісти, письменники намагалися з ним не зустрічатися, щоб на них не впала пляма.
Нерозуміння мучило Віктора Близнеця й раніше. Він часто нарікає на це в листах. От ще в квітні 1970-го писав Володимирові Базилевському: "Розумієш, останнім часом у мені зростало гнітюче відчуття: або я щось не так роблю, або мене не так розуміють. Це так, як у поїзді, що відходить від перону: я щось говорю, і за вікном щось говорять, і всі спішать, і говорять не те, і на душі якось тоскно... Було чимало рецензій, мене за щось хвалили й лаяли, а я читав і за душу смоктало: не те, не те, не те. Все це пусте, дрібне, побіжне — і те, за що хвалять, і те, за що лають. Невже не розуміють?".
1933, 10 квітня — Віктор Близнець народився у селі Володимирівка Компаніївського району на Кіровоградщині. Був четвертою дитиною в селянській родині. Оскільки документів не збереглося, то по війні майбутній письменник вирішив з'ясувати дату свого народження: "Що в голодовку, це точно, — сказала мати. — А от о якій порі?.. Дай, Боже, пам'яті... Ага, я лежала слаба тобою, а на долівку — кап-кап, стеля потекла. О! Весною було. Помню, цибулинним одваром пахтіло... дівчатка з глини яєчка ліпили — видно, сердешні, до Паски збирались...". Так, не довго мудруючи, на сімейній раді постановили: висхідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 — кругле число) 1933 року", — записав у автобіографії.
1952 — вступає на факультет журналістики Київського університету. По завершенні працює кореспондентом "Комсомольской правды", завідувачем відділу газети "Комсомольское знамя" та журналу "Піонерія", заступником головного редактора видавництва "Молодь". Відтоді живе у столиці.
1955 — студентом четвертого курсу одружується з киянкою Раїсою. Їй було 17, коли вони познайомилися. Віктор приходив до студентів — її сусідів по комунальній квартирі. "Ми були молоді, бідні, за теперішніми мірками просто злиденні", — згадувала пізніше дружина. Обоє їхніх дітей — старший Юрій і донька Ольга згодом стали біологами.
1963 — вийшла перша книжка — збірка оповідань для дітей "Ойойкове гніздо". За два роки — наступна, повість "Паруси над степом". Відомий став після повісті "Звук павутинки", в якій спогади з дитинства переплітаються з народними віруваннями в химерних істот, що оточують людину. Присвятив книжку "трав'яним коникам, хрущам, тихому дощевi, замуленiй рiчечцi — найбiльшим чудесам свiту, якi ми вiдкриваємо в дитинствi". Ці ж мотиви переважають і в опублікованій 1974-го книжці "Женя і Синько". Її героїня 12-річна киянка краще знаходить мову з випадково врятованим чортиком Синьком, ніж з однолітками. Надруковану вперше 1979-го казку "Земля світлячків" неодноразово перевидавали. За рік переклав із давньоруської українською "Повість минулих літ", та видання вже не побачив.
1981, 2 квітня — Віктор Близнець наклав на себе руки. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.
8 
35413
Коментарі
11