Трава легіонерів

Там, де Військово-грузинська дорога підходить до російського кордону, є місце, де живе самотній одногорбий верблюд. Ландшафт тут нерівний, коли підіймаєшся, верблюда видно не на повен зріст, його ховає кам'яний гребінь, а за гребенем ворушиться щось буре і волохате, й спочатку можна подумати, що то ведмідь. Як підійдеш ближче, видно, що верблюд старий, його шуба дуже зношена, на боках великі лисини — мабуть, він у своєму житті возив багато вантажів і шерсть навіки витерлася.

Він — нічий, сам по собі пасеться. Рослинність тут, як по-нашому, бідна, але, мабуть, не гірша, аніж на його батьківщині. А ще баба-грузинка неподалік пасе свою білу козу. Я бачив, як баба наламала молодих гілочок із листям і дала спершу козі, потім — йому.

Мільйонер нічого не зміг удіяти

Пізніше я дізнався, де там узявся той верблюд. Якийсь швейцарський мільйонер купив його десь аж за Каспієм, чи не в Каракумах, здається, у військових, які того верблюда списали, і віз його до себе додому через море, через весь Кавказ, аж сюди. А тут верблюда чогось не пропустили через кордон, мільйонер нічого не зміг удіяти. Так одногорбий і не потрапив до Швейцарії, зостався тут. Звідси йому нема куди подітися. З одного боку бистра річка, що тече з льодовика, з другого — круто підіймаються гори, а далі вузька ущелина, де колись 40 грузинських бійців із трьома кулеметами зупинили цілу 11-у армію червоних. Тепер тут прикордонний пост, через який його не пустили.

Як у всякому місці, де красот більше, ніж може витримати твоя душа і де ти не можеш лишитися, бо якраз тут найбільше хочеться додому, — от у такому місці й треба зустріти когось, хто тут — так само гість, як і ти. Якби не цей верблюд, я просто дивився б обабіч шляху на подорожник — траву легіонерів, занесену сюди на сандаліях римських солдатів.

×