Хай нам Бог простить, якщо буваємо смішні в своїй біді. Бо що зробиш, коли здається, наче весь світ поменшав до розмірів того місця, на якому ти лежиш, і про це треба всім розказати.

У мене був сусід по палаті, який зранку докладно повідомляв по телефону про стан наших справ: "У мене температура 37,2, а у Віталія Ніколаєвича 37,3. У мене тиск такий-то, а у Ніколаєвича такий-то. І ми уже кушаєм!" І ще всякі подробиці. Потім набирав ще кілька номерів і повторював те саме. Це смішно, але й зворушливо. Тим більше, що коли я вперше його побачив, думав, для нього не існує нічого, окрім нього самого, і він навряд чи пам'ятає своє ім'я, а не те що моє. Йому не дуже помагали анальгетики, і той скорчений дідуган вночі виходив на балкон і викурював за раз по три цигарки синього "Мальборо". Якось вернувся, побачив, що я не сплю, й поклав пачку на тумбочку, мовляв, бери, як хочеш. Між нами більш нічого й не було. Такі речі зворушують саме тим, що ти просто виявився комусь найближчим у цьому дуже самотньому місці.

А то ще був інший сусід. Він якось побачив, що я курю "Кемел" і ожив: "О, я такі сигарети на Євбазі вимінював у італійських солдатів на соняшникове насіння!" Він — єврей, хлопчаком пережив німецьку окупацію, оминув Бабин Яр, сусіди не видали. Так-от, він часто телефонував у сусідній корпус до приятеля, який після операції зостався без гортані й не міг говорити. Але ще до того ці два діди придумали таку собі морзянку: один стукав пальцем по телефонній трубці й слухав стук у відповідь. Той, що міг говорити, інколи уточнював щось словами. І довгенько отак бесідували. У мого сусіда, окрім німого приятеля, більше нікого не було — діти виїхали в Америку.

Це давня історія. Може, його вже й нема, а от згадую його круглі очі, коли він упізнав верблюда на пачці сигарет.

×