Скільки не старайся обминати небезпечні місця, де можеш посковзнутися і впасти, а воно не виходить. Бо найнебезпечніше місце — ти сам. І рано чи пізно на себе таки набредеш, і посковзнешся, й ляпнешся об землю. Бо побачиш, що ти ніхто й нікудишній. І нічого не вмієш, та й не вмів ніколи. А те, що нібито вмів, насправді придумано якимись добрими людьми. Їм просто хотілося бачити тебе хорошим. От і бачили, а ти їм вірив. Вони, звісно, обманювалися. Втім, оці їхні самообмани дали тобі кількох добрих друзів і навіть трохи дівчат. Ти, нікчемний, може, й не вмієш любити їх так, як треба. Одначе живеш обережно, щоб хоч не розчарувати й не образити ненароком.

Звісно, воно сумно. А іноді й весело. От нещодавно опинився в достойній компанії, де зібралися люди молодші, для яких ти щось там собою являєш. І вони з тобою чемно вітаються, і ти з ними теж, хоч і не всіх знаєш. А з давніх знайомих там був лише один чоловік, заслужений і зовсім старий. Він так само не всіх знав, через те заговорив зі мною. В якийсь момент я перестав його чути — ані слова. А говорилося щось явно важливе. Одначе я, навчений досвідом, дивився на нього уважно. Всерозуміючим поглядом, так, що це справляло враження живої бесіди двох недурних людей. Навколо стояли його молоді асистенти й слухали. І тут він враз урвав свій монолог і сказав фразу, яку я почув добре:

— У тебя тоже так бывает?

Я, несподівано для себе, упевнено відповів:

— Нет!

Що — нєт, чому — нєт? Чому не да? Бог його зна! Він зробив круглі очі:

— Да ты что?! Вот как любопытно! Жаль, некогда это обсуждать!

Асистенти щасливо засміялися. Адже вони стали свідками бесіди двох розумних і шанованих немолодих людей, а таке не щодня трапляється.

А мені оце й досі цікаво, про що ж ми з ним тоді говорили?

×