Є люди, які спеціально говорять по телефону чужими голосами. От у мене був такий студент Женька — дивовижно точно імітував мій голос, дзвонив однокурсникам і диктував якісь зовсім ідіотські теми курсових робіт, і це ж терміново, вже на завтра.

Хлопці й дівчата відповідали: "Буде зроблено, Віталію Миколайовичу!" А самі — легко уявити, що вони про це думали.

Як отой студент — не вмію, у мене друга біда: мій голос, буває, сам неконтрольовано прикидається чиїмось іншим. І вірять же. Колись зателефонував одному знайомому артисту, і тільки привітався з ним, а він рапортує: "Я вже на підході, Богдане Сильвестровичу! Буду — як домовлялися!"

А то ще — був мені чудний дзвінок. Чую — голос незнайомий, жіночий, і такий собі весь дуже-дуже вечірній. Кажу: "Альо!" А вона: "Мнє плохо!" Я — стриманим баритоном: "Да?" І пішло: вона так гарно розказувала, як їй п л о х о, що аж обом нам стало х а р а ш о.

Думаю, в обох тих випадках мій голос звучав не як мій, а якось краще, бо він, хитрий голос, хотів з різних причин бути переконливішим, ніж є — перед людьми на другому кінці лінії.

Цим можна було б якось спробувати скористатися. Наприклад, від імені Богдана Сильвестровича скасувати призначену зустріч (бо я, може, на репетиції абощо), а потім подивитися, як це позначиться на історії нашого вітчизняного театру.

Або навпаки — призначити негайну зустріч з тією невидимкою, що їй п л о х о, і так само подивитися, що воно буде.

Не пробував. Не те щоб я такий хороший, а просто боюся, і то з чистого егоїзму. Бо в отих ситуаціях сам собі нагадуєш наживку для риби, а мені більше подобається бути рибою, і вона краща, коли ще не зловлена.

×