Андронів курник

Був на цьому тижні в мене невдашній день — не хотіла робитися робота, що вимагала придумування з голови. А там порожньо, хоч плач. Моя баба називала це "Ум заорало", от і мені так. Не придумується — і все. Ще вчора вмів, а сьогодні забув — не тільки те, як це робиться, а й для чого. Знаю тільки, що — треба. Найкраще було б у цей день узятися за щось простеньке — квасолю лущити абощо. А треба якраз не квасолю, а те, що не виходить. І не таке воно й невідкладне, хай би собі полежало, а боязно: може, це вже назовсім? І так жалко — не себе, а людей, які мене люблять саме за те, що вмію щось придумати з голови, а тепер розлюблять.

Отак пропав майже цілий день. З якого боку не заходив — не клеїлось, аж поки не втомився й не став собі смішний. І згадав діда Андрона, що жив колись через дві хати од нас. От він був майстер усякого придумування. Якось узяв і поставив у себе у дворі двоповерховий курник. Ні в кого такого високого не було. А в нас же все тоді робилося з верби, очерету й глини, і скоро той курник перекособочився буквою "Z". Хто не йшов повз двір — довго озирався: як воно не падає? Ну, потім таки впало. А приказка ще довгенько була: "Ну, це в тебе щось таке, як Андронів курник!"

От згадав це — й полегшало, бо, може, і не треба нічого придумувати, хай зробиться само собою. От, може, й Андрон згадався не просто так, із голови, а сам прийшов, щоб оддячити. Бо я його колись виручив. Він тоді вже старий був. Приходить, каже: "Поможи порося зловити". А зима, сніг по коліно, і той підсвинок забіг далеко в поле. Побігав я там, доки зловив і приніс. Оддав Андрону, а він пояснив: "Порося ж ніколи снігу не бачило. А дай, думаю, випущу його у двір, нехай подивиться".

Ну, хіба скажеш, що погано придумано?

×