Україна має висунути Путіну позов за окупацію, замість того щоб оплачувати російські рахунки за газ
До 1918 року Європа існувала й бачила себе в межах імперій. З континентальних відомі дві: Російська й Австро-Угорська. Та Перша світова війна, хоча про це мало хто пам'ятає, точилася, значною мірою, і через бажання європейських держав - Німеччини, Франції і Великої Британії - утримати або отримати заокеанські володіння й колонії. Перемоги й поразки у війнах вимірювали завойованими або втраченими територіями. Про перемоги без анексії не йшлося.
Революція 1917 року в Росії і закінчення Першої світової війни призвели до розпаду європейських континентальних імперій - Російської та Австро-Угорської, але це не змінило концепції загарбань. До 1939-го Європа поринула в смугу експансій. Нацистська Німеччина на очах у всього світу нестримно перетворювалась на континентальну імперію з непрогнозованим постійно зростаючим апетитом. Сталінський СРСР прагнув як мінімум відновити територіальну цілісність Російської імперії, а як максимум - захопити всю Європу. Гітлер про свої плани говорив відкрито. Сталін їх усіляко маскував. Однак на початок Другої світової війни стало очевидно, що Європа вже поділена двома тиранами, які вимірювали силу кількістю дивізій, танків і літаків. До Німеччини і СРСР приєдналася ще одна держава, азіатська, - Японія. Вона вимірювала свою силу кількістю дивізій, літаків і кораблів.
На відміну від цих держав, які справедливо можна назвати країнами-агресорами, решта світу жила безтурботно. Провідні демократії Європи - Англія і Франція - не мали змоги озброюватися так нестримно, бо це позначилося б на їхньому добробуту. Європейські держави були занадто неорганізовані й егоїстичні, щоб замислюватися про небезпеку. Національні протиріччя перешкоджали згуртованій діяльності у відсічі потенційній агресії. Усім здавалося: після сумного досвіду Першої світової війни людство зуміє уникнути нового конфлікту.
Проте Друга світова війна розпочалася. Але до середини 1941 року її ініціатори, країни-агресори (Німеччина і СРСР) стали ворогами, і це, як і втручання у війну США, зрештою врятувало Західну Європу від загибелі. Німеччина та Японія, зазнавши поразки, змушені були відмовитися від агресивної політики. Вимірювання міці дивізіями, танками, літаками й кораблями виявилося фундаментальною помилкою цих насправді великих держав.
Зазнавши нищівної поразки в Другій світовій війні, майже повністю зруйновані бомбардуваннями союзників Німеччина і Японія наздвичайно швидко відновили економічну могутність і вже за декілька десятиліть посіли провідні місця у світовій економіці без допомоги панцирних дивізій і Люфтваффе, без авіаносців і камікадзе. Однак, для того щоб усвідомити очевидне, ці країни мали пройти через уроки жорстоких військових поразок.
Радянський уряд не зазнавав нищівних поразок у великій війні. Однак окупація Східної Європи, підтримка режимів далеких соціалістичних країн, як-от Куби чи В'єтнаму, війна в Афганістані призвели до втрат радянського впливу у світі і краху економічної системи СРСР. Як і у випадку з Німеччиною та Японією, військова сила не гарантувала політичного й економічного домінування і створювала лише видимість всесилля наддержави. 1991 року КПРС віддала владу так само легко, як і захопила її 1917-го. Радянський політичний вплив у Європі, заснований на військовій присутності і силі, завершився для СРСР нищівною поразкою, яку можна порівняти з поразкою Німеччини та Японії у Другій світовій війні.
Здавалося, що, подібно до Німеччини та Японії, Росію ця поразка мала б дечому навчити. Після десятиліття нестабільності 1991-2000 років, РФ постала перед світом провідною економічною державою, сила якої визначалася тепер не танковими дивізіями і кількістю боєголовок, спрямованих на Західну Європу і США, а нафтою, газом та іншими видами сировини, що експортуються всьому світу. Виявилося, економічний вплив - ефективніший і дешевший за підпорядковування військовим тиском. До 2014 року росіяни стали багатими туристами, які асоціюються із грошима, а не з автоматом Калашникова; не агресорами й окупантами, а вигідними клієнтами, покупцями, інвесторами, що витрачають гроші, зароблені на постачанні російської сировини.
Це враження не було безхмарним. Основна проблема Росії полягала у відсутності демократії. Роки Єльцина принесли Росії ринкову економіку і свободу, але не створили демократичних інститутів, що забезпечують громадянські свободи суспільства, незалежного і непідкупного суду для захисту громадян. Не без допомоги Єльцина, який скомпрометував себе і двома чеченськими війнами, і корупційними скандалами, до влади в Росії прийшов колишній офіцер КДБ. Старкуватий Єльцин передав йому управління країною так, як старкуватий Гінденбург вручив у Німеччині канцлерство Гітлерові.
Отримавши владу, Путін перестав зважати на думку народу і позбавив його права голосу в питаннях управління країною, зовнішньої і внутрішньої політики держави. Виникла абсолютна відірваність виборців від кремлівського керівництва, дібраного переважно із колишніх працівників КДБ. Вибори маніпулювалися, ЗМІ повністю підпорядковувалися державі. Парламент, російські суди й силові відомства у центрі й на місцях стали залежними від Кремля.
При цілковитій безкарності і відсутності громадського контролю виховані КДБ російські керівники повернулися до радянських принципів військового тиску. 1999 року тамтешня армія повторно вторглася в Чечню. У серпні 2008-го російські війська перетнули державний кордон Грузії, удавшись до гітлерівського прийому: нібито для захисту інтересів співгромадян, які проживають за межами імперії. Так Гітлер відстоював права німців в Австрії, Судетах і Данцигу. А уряд РФ так відстоював права російських громадян в Абхазії і Південній Осетії.
Для Росії перше після 1991 року використання армії задля зовнішньої експансії минулося безкарно. Водночас був створений небезпечний прецедент. Із поліпшенням економічного стану спокуса використовувати армію проти слабкого супротивника в уряду РФ не зникла, а зросла. Ризик військового вторгнення для країн, що межують із нею, став абсолютною реальністю.
На відміну від класичної військової інтервенції Грузії 2008 року, військову операцію в Україні російське керівництво поєднує з економічним тиском. Є щось незвичне (і цинічне) в тому, що окупацію України Росія супроводжує вимогами до неї виплатити мільярди доларів за постачання російського газу в ще не окуповані частини. А власне, і в окуповані теж, тому що російський газ отримували і Крим, і Донецька, й Луганська області.
Дивно, що ці абсурдні правила гри прийняв і поки що не сформований уряд України. Він досі відмовляється усвідомити (і пояснити населенню), що Росія оголосила Україні війну. Обурене голосіння Києва щодо "віроломних" нападів "терористів" на українські землі - межа наївності. Час зрозуміти, що переговори про нові умови постачання газу - відволікаючий маневр російського керівництва; що найближчим часом постачання російського газу в Україну все одно припинять під тим чи іншим приводом. У такій ситуації Україні слід поводитися інакше: виставити російському керівництву рахунок за військові дії проти неї, зокрема - за анексію Криму. До сплати Кремлем цього рахунку і повернення Криму Україна всі розмови про минулі борги й майбутні платежі російській стороні, зокрема й за постачання газу, має вважати передчасними.
Україні час позиватися до Росії, а не виправдовуватися щодо прострочених платежів за газ. Із березня 2014 року не лише Україна, а весь цивілізований світ має справу з державним рекетом Росії, що не відрізняється від атомного шантажу. Немає жодної різниці між фразою "здайтеся, бо відключимо газ" і "здайтеся, бо натиснемо ядерну кнопку". Газ у руках російського уряду є лише одним із різновидів зброї масового ураження. Газовий шантаж Кремля - своєрідна артпідготовка перед військовим вторгненням у Європу. Із ворогом треба боротися його ж зброєю, зокрема - виставляючи рахунки на мільярди.
2 
1
Комментарии
2