Колись давно, як мені було років 5, старі сусіди Полякови, що жили через стіну, запросили матір на святкування Нового року. Вона "приспала" мене й тихо вийшла. Я прокинувся серед ночі. Гукав, а мама не відповідала. Надворі вив вітер. Зі страху й відчаю заходився стукати у стіну до Полякових. Стукав довго, аж збив кісточки на руках до крові. Не знаю, як вона почула. Прилетіла, обцілувала з ніг до голови.
А сьогодні вітер реве з такою силою, що, здається, зірве дах. Такої темної ночі в моєму житті ще не було. В будинку ми вдвох із мамою. Після важкого інсульту й десяти днів у лікарні її виписали з реанімації.
— Нічим не можемо потішити вас, — сказали наостанок лікарі. — Будьте мужні.
Ліва рука й ліва нога не працюють. Мама ледве може відтягти голос. Дивиться кудись в одну точку. Навіть мої сльози не справляють на неї жодного враження.
День я витратив на пошук жінки, яка помогла б доглянути матір. Що 2 години хвору треба повертати, аби не було пролежнів. Одна доглядальниця було погодилася, але потім відмовила. Зранку шукатиму іншу.
Перед хворобою мама часто дзвонила мені з усілякими, як мені здавалося, дурницями. Запитувала, чи вдягнув шапку, чи купив черевики. Я сердився.
Коли був удома, вона просила:
— Синок, посидь біля мене хвилинку.
Я сідав, але хвилинку не витримував:
— Мам, маю ще написати інтерв'ю.
За кілька днів її перебування в лікарні з'явилося відчуття, що мені чогось не вистачає. Потім зрозумів: це мама кілька днів не дзвонить і ні про що не запитує. Не знаю, що віддав би, аби її врятувати. Аби ще хоч раз посидіти біля неї, потеревенити ні про що.
Вітер стихає під ранок. Сьогодні в нього — холостий наліт.
1 
1
Комментарии
2