У дитинстві мати була непохитною: все на світі можна було скасувати, але обід — нізащо. Граємо з хлопцями вирішальну гру футбольного турніру — біжи на обід. Шаховий турнір — відкладай його і гайда їсти.

У 9 класі в моїй голові зародився план помсти. Рівно о 14:00 мати погукала на обід. Поставила тарілку свіжого борщу, полила його сметаною.

— Їж, — сказала. — До хлопців вийдеш за півгодини.

Непомітно я дістав із кишені велику пластмасову муху, які тільки-но почали з'являтися в продажу. Вона була зроблена на совість: переливалася всіма барвами кольорів — від чорного до золотисто-зеленого. За хвилину плавала посеред сметанової плями.

— Боже, в тебе муха в тарілці! — закричала мати.

— Де? — вдавано підіграв я.

Схопив її ложкою і вкинув до рота. Почав жувати, зображуючи невимовну насолоду.

Мати вилетіла з-за столу кулею.

Історію переповідаю своїм донькам.

— Я тебе дурила не так жорстоко, — каже Іра. — Було не хотіла їхати в університет. Замість тальнівського вокзалу пішла до подружки. Ти зателефонував за годину. Щоби не спалитися, попросила Аліну ввімкнути на комп'ютері звук поїзда, що їде. Ти нічого не помітив.

Світлана згадує історію з колонкою. Ми з нею постійно сперечаємося за ноутбук. Мені треба писати матеріал, а їй — робити домашнє завдання. Того вечора напрочуд легко вдалося відігнати доньку від столу. Взяла куртку з шафи й пішла гуляти із собакою. Але це мені не помогло. За кілька хвилин сусід почав довбати стіну перфоратором. Не зупинявся цілу годину. Після 21:00 я пішов сваритися. Двері відчинив його син-школяр.

— Батьків немає вдома, а я вже спати ліг, — сказав.

У шафі за одягом я знайшов заховану колонку із записом перфоратора, що довбе стіну.

Відтоді кілька разів стикався із сусідським хлопцем біля ліфта. Щоразу опускав очі. Мав відчуття, ніби ковтнув кількох мух.

×