З Черкас до Тального приходять два потяги. Перший — об 11:00, другий — о 21:00. З вранішнього я завжди йду пішки. Увечері до поїзда виїжджають багато місцевих — зустрічати рідних.

Останні п'ять років я їжджу з псом Мажором. У лютому 2016-го дружина упросила тальнівських сусідів подарувати його нам. Думала, буде втіха молодшій доньці. Та вовтузилася з собакою два тижні. Потім Світлана охолола до Мажора й пес плавно перейшов під мою опіку. Я його вигулюю, годую. Словом, тепер він — моя іграшка.

Тальнівці, загалом, хороші люди. Але в машину з собакою беруть ­неохоче. І вечорами ми з Мажором 4 кілометри від вокзалу до вулиці Шкільної долаємо пішки.

Кілька разів я не стримувався й вичитував собаці:

— Бачиш, Мажор, мусимо йти пішки, бо тебе в машину не хочуть брати. І це вже не один десяток разів!

Пес махає хвостом у відповідь і винувато мовчить. Але мені легше, коли виллю душу.

— Батьку, перестань розмовляти з собакою! — кілька разів сердилася Світлана. — Він тебе все одно не розуміє!

У серпні ми йдемо втрьох. Племінник Петро — студент Вінницького університету, проходив у Черкасах лікарську практику й тепер повернувся на кілька днів до матері в Тальне. Кожен із нас несе по дві торби. А я ще тримаю поводок Мажора.

Біля заводу мінеральної води нас обганяє машина. Раптом різко зупиняється.

— Мажор, ти постригся і я тебе не впізнав! — кричить водій. — Давай бігом, підвезу додому!

Ми з Петром переглядаємося. Німе питання написане на наших обличчях: а чи нам можна з Мажором?

Водій добродушно бере всіх трьох. Дорогою пояснює, що їздив до сусідів — попередніх власників Мажора. Ремонтував у них машину. Тоді ж грався з собакою. А тепер упізнав і вирішив підвезти.

Удома я почуваюся ніяково. Даю псу подвійну порцію їжі й швидко випускаю надвір. Підсвідомо боюся, щоби не почав мені читати мораль у відповідь.

×