Уночі в Тальному немає більш моторошного місця, ніж палац Шувалова. Це сіра споруда з високими щоглами. Понад сотню років тому його збудував данський архітектор Клеменс. Навколо — 300-літні дуби. Високі вежі з гвинтовими сходами ніби досі чекають на господарів. Ті повмирали один за одним на початку ХХ століття. Трохи поодаль — їхні могильні плити з мальтійськими хрестами. Колись тут був музей, а зараз руїни й пустка. У середині 1990-х я був науковим співробітником музею. Згодом посаду скоротили, а мене перевели в сторожі.

Ніч у лісі настає блискавично. У найменшій кімнатці — моя сторожка. Тут телефон — для зв'язку зі світом, масляна батарея, кілька стільців, що заміняють ліжко. І, головне — лампочка, яка одиноко світить на весь ліс. Здається, темрява навалюється на палац, а палац, у свою чергу, на мою сторожку.

Галявина біля входу — улюблене місце відпочинку розгульних компаній. Інколи, коли перепивають, гатять кулаками в двері, вимагаючи негайної екскурсії. У липні в нічному лісі починають літати молоді сови. Вони квилять так, що душа ховається в п'яти.

Якось директор поставив біля моєї сторожки грубо збитий ящик. У ньому — викопаний скелет із черепом часів черняхівської культури. Вадим Федорович запевняв, що це — молода дівчина й боятися її не слід.

Я рятувався читанням. Книжки відволікали від думок про мертву. Здалеку ми були нагадували гоголівського Хому Брута й Панночку: у невеличкому колі світла з книжкою щось бубнить хлопець, а поруч — покійниця. І хтозна, чи не відьма.

Якось я не витримав, зачинив музей і пішов додому. Кілька разів збивався з дороги й блукав темним нічним лісом. У хвилину відчаю попросив:

— Боже, дай мені можливість працювати вдень, як усі люди!

Бажання здійснилося за місяць. Відтоді, хоч би як було погано, не нарікаю на долю. Тішуся думкою, що було гірше.

×