Мій дід викладав хімію. А його товариш Погорецький був фотографом. Якось він сфотографував дідового кота на паркані й підписав знімок: "На заборе сидит кот и вдыхает кислород. Химия, химия, сугубая химия".

Дід мріяв прожити 90 років.

— Дочекаюся, поки Юра закінчить інститут, та й буду вмирати, — казав. Але помер на 10 років раніше.

Я його сильно любив. Він жив недалеко й щодня приходив вчити зі мною уроки. Коли я пішов до сьомого класу, дід пожвавився:

— Тепер будемо разом вивчати хімію.

Вересень того року був надзвичайно спекотний. У новій школі ще не повісили гардини і ми пеклися під палючим сонцем, немов на сковорідці. Молодесенька Люба Іванівна, яку призначили нам класним керівником, вирішила зразу показати, хто в домі хазяїн.

— Сьогодні після сьомого уроку буде виховна година, — заявила.

Ми поверталися зі школи близько 16:00. На розі моєї вулиці зібрався натовп. Стояла "швидка". Ще здалеку я побачив мертвого діда, який лежав на асфальті.

— Серце зупинилося, — казали ­перехожі.

Я заливався слізьми. Особливо, коли думав про те, що дід ішов до мене вчити уроки.

У день похорону спека зникла. Налетів дощ і раптово похолодало. Коли все закінчилося, мати пішла до дідової хати й забрала осиротілого кота. Як стемніло, розтопила в плиті.

Майже одразу почувся такий ядучий сморід, якого я в житті не чув. Коли згадую, хочеться тікати світ за очі. Виявляється, на новому місці кіт заліз у духовку й з горя, спересердя чи від хвилювання надзюрив цілу калюжу. Мати розтопила й котяча сеча почала випаровуватися. Це було щось страшне. Не розбираючи дороги, я вискочив на вулицю. Там мене рвало й вивертало навиворіт.

Повертатися до хати нізащо не хотів. Того вечора вже не думав ні про діда, ні про похорон, ні про горе й сльози.

×