– Під'їжджай у центр, поговоримо, – каже мені давній приятель Руслан. Він звільнився з посади шкільного вчителя історії й залишив Луганськ.
Зустрілися. Представив мене земляку Олександрові – програмісту, який після контакту з сепаратистами вставив зуба і теж перебрався до столиці. На новому робочому місці Сашко познайомився ще з одним донедавна луганцем, а тепер – київським колегою.
На виході з метро, під час нашої розмови про східно-західні переїзди, мій новий знайомий став радо обійматися з якимось чоловіком. Знову-таки, з Луганська.
Це було ввечері, а вранці телефонує доцент кафедри української мови та літератури Луганського університету Ірина Магрицька:
– Ми з чоловіком цієї ночі втекли на машині просто з нашої дачі, бо з'явилася справжня загроза життю. Учора розстріляли сім'ю з дитиною. Живемо тепер у знайомих на Київщині. Навіть фанати "Зорі" з міста тікають, бо місцева міліція передала терористам списки активних майданівців.
На зміну тим, хто перебрався до столиці, в місті з'являються нові люди, які дотепер були байдужими або навіть прибічниками Росії, каже Олександр.
– Приємно у проукраїнському таборі зустрічати давніх знайомих, які колись не вирізнялись ані цікавістю до політики, ані особливою любов'ю до України.
Олександр вірить, що настане час повертатись і до Луганська, і до Криму. А поки що сперечається= з дружиною, яка не піддається на вмовляння тимчасово виїхати з Луганська.
– Тримається за роботу. Працює в університеті. Боїться, що в Києві не знайде ставки й лишиться безробітною. А я вже боюсь, аби не став безробітним у Луганську весь факультет української філології.
2 
1
Комментарии