Зізнаюся, на відміну від багатьох друзів, я не маю однозначної думки про так звану Шевченківську премію. Я цілком згоден з Оксаною Забужко, яка вважає державні премії для митців реліктом сталінізму. І цілком солідаризуюся з Юрієм Андруховичем, який свого часу демонстративно від кандидування відмовився, заявивши, що засадничо антикультурна й антиукраїнська держава не має права до Шевченка примазуватися.
З іншого боку, я розумію митців, для яких 260 тисяч — це справді чимала сума. І раз вона вже існує, і ми всі, тобто громадянське суспільство, не спромоглися створити їй реальної альтернативи, я не наважуюсь закликати колег до бойкоту. Жест Григорія Гусейнова, який з отриманої Шевченківської премії створив власний фонд і щороку вручає тепер письменникам премію журналу "Кур'єр Кривбасу", симпатичний не менш, аніж жест Юрія Андруховича.
Держава не має права до Шевченка примазуватися
Найбільша проблема полягає в тому, що держава не лише присуджує премію руками створеного нею Шевченківського комітету. Вона ще й вручає її руками президента. І руки ці, прямо скажемо, не належать до тих, що в порядному товаристві варто потискати.
Українські митці — люди винахідливі, тож кожен із них знаходить власну відповідь на дражливе питання. Один патетично каже, що це не Кучма йому вручив нагороду, а Україна. Другий пояснює, що це премія не Януковича, а Шевченка. Третій зворушливо розповідає, як він примудрився і премію взяти, і руки грантодавцеві не потиснути.
Але щоб разом, як ветерани-афганці, повернутися спиною до "руконеподаваємої" особи — на це українські митці нездатні. Може, тому, що занадто інтелігентні. Або боязкі. Або просто — жлобуваті. Одне слово — українські.
1 
1
Комментарии
13